Саме тієї миті пруссачка власного особою з’явилася в ротонді і вступила крізь засклені двері до кімнати: досить висока, кістлява, в чорному вбранні, з гладенько зачесаними косами і цнотливим виразом обличчя. Вона вела за руку малу Клотільду, неймовірно худу дівчинку у квітчастій ситцевій сукенці з бляклими, попелястими кісками і з покірною міною старої дівки. Вона походила із зубожілої до краю бічної лінії; батько її, небіж старого пана Будденброка, служив наглядачем маєтку під Ростоком. Дівчинку взяли на виховання в цей дім, бо вона була одного віку з Антонією і дуже покірливої вдачі.
— Усе приготоване, — оголосила мамзель Юнгман, і «р» продеренчало їй аж у горлі: колись вона взагалі не вміла його вимовляти. — Клотільда так ревно помагала на кухні, що Тріні майже не було чого робити.
Мосьє Будденброк глузливо посміхнувся в своє жабо з Ідиної чудернацької вимови, а консул поплескав по щоці свою маленьку небогу й мовив:
— От і добре, Тільдо. Сказано ж бо: молися і працюй. Нашій Тоні треба було б брати з тебе приклад. Вона занадто любить пустувати і бити байдики.
Тоні похилила голову і спідлоба зиркнула на діда, бо добре знала, що він, як завжди, візьме її в оборону.
— Е, ні! — озвався він. — Вище голову, Тоні, courage![5] Не всім те саме пасує. Кожному своє. Тільда чемна, але ми теж не останні. Я кажу raisonnable[6], Бетсі?
Він звернувся до невістки, що звичайно ставала на його бік, тим часом як мадам Антуалета, мабуть, більше з розважності, аніж з переконання, найчастіше підтримувала консула. Так обидва покоління, ніби в chasse croise[7], подавали одне одному руки.
— Ви дуже добрі, тату, — сказала пані Елізабет. — Тоні постарається стати й слухняною, й розважною… Хлопці вже прийшли зі школи? — спитала вона Іду.
Але Тоні, що з дідових колін підглядала у вікно, майже одночасно з нею вигукнула:
— Том і Христіан уже виходять на Йоганнісштрасе… І пан Гофштеде… І дядько лікар…
Дзигарі на Марийській церкві задзвонили якусь мелодію: дзень, дзінь, бом! — не вельми зграйну, аж важко було вчути в ній якийсь лад, але врочисту; тоді малий і великий дзвони радісно й поважно ознаймили четверту годину; водночас унизу різко задзеленчав на цілий передпокій дзвоник подвійних вхідних дверей — то справді прийшли Том з Христіаном, а з ними перші гості: поет Жан-Жак Гофштеде і домашній лікар Грабов.
Роздій другий
Пан Жан-Жак Гофштеде, міський поет, що, напевне, й цього разу приніс у кишені якогось вірша з нагоди сьогоднішнього свята, був не набагато молодший за Йоганна Будденброка-старшого і вбраний на той самий смак, тільки сурдут мав зеленого кольору. Проте він був тонший і рухливіший за свого давнього приятеля, очі мав невеличкі, меткі, зеленкуваті, а ніс довгий і гострий.
— Щиро дякую, — сказав він, потиснувши руки чоловікам, а дам, — особливо пані Елізабет, що її він надзвичайно поважав, — ушанувавши своїми найвишуканішими compliments[8], тими compliments, на які молоде покоління вже, безумовно, не здатне; вклоняючись, він приємно, лагідно усміхався. — Щиро дякую, високоповажні друзі, за ласкаве запрошення. Цих молодиків, — він показав на Тома й Христіана, що стояли обіч нього в блакитних курточках, підперезаних шкіряними пасками, — ми з лікарем зустріли на Кенігштрасе, вони саме йшли з уроків. Чудові хлоп’ята, правда ж, пані Елізабет? Томас солідний, поважний, він неодмінно буде комерсантом, можна не сумніватися. А от Христіан, мені здається, трохи шибайголова, га? Трохи incroyable[9] … Але я не приховую свого engouement[10]. Я гадаю, що хлопець буде вчитися: він дотепний і має чудові здібності…
Пан Будденброк набрав тютюну з золотої табакерки.
— Мавпа він, та й годі! А може, з нього вийде поет, Гофштеде?
Мамзель Юнгман позсувала на вікнах завіси, і скоро кімнату залляло ледь тремтливе, проте лагідне й приємне світло свічок із кришталевої люстри і з світильників, що стояли на секретері. Волосся пані Елізабет замерехтіло золотом.
— Ну, Христиане, — озвалася вона, — що ти сьогодні вчив?
Виявилося, що в Христіана було письмо, арифметика й співи.
То був семирічний хлопчик, уже тепер майже до смішного схожий на батька: ті самі невеликі, круглі, глибоко посаджені очі, та сама лінія носа, вже великого й горбоватого, а обрис вилиць показував, що його обличчя не довго буде таке по-дитячому кругле, як тепер.