— Пардон, любий пасторе… На кілька слів, мамо!
Пастор добродушно кивнув головою, і консул Будденброк повів стару даму назад до вікна в кімнаті з краєвидами.
— Щоб довго не розводитись: прийшов лист від Готгольда, — сказав він тихо й швидко, дивлячись у її темні допитливі очі, й дістав з кишені складений удвічі запечатаний конверт. — Його рука… Це вже третій, а тато відповів йому тільки на перший… Що робити? Лист прийшов іще о другій годині, давно треба було б віддати його татові, але невже ж я мав сьогодні псувати йому настрій? Що ви скажете? Ще не пізно його викликати…
— Ні, ти маєш слушність, Жане, краще зачекати! — мовила мадам Будденброк і, за своїм звичаєм, швидко схопила сина за руку, — Що там може бути? — додала вона стурбовано. — Хлопець стоїть на своєму. Домагається відступного за пайку в домі… Ні, ні, Жане, краще не тепер… Може, ввечері, як лягатимем спати…
— Що робити? — знову сказав консул і сумно похитав головою. — Я сам не раз хотів просити тата поступитися… Щоб не здавалось, ніби я, брат, вліз у довір’я до батька і рию яму під Готгольда… Та й не хочу, щоб тато, не дай боже, подумав щось негарне. Але як чесно казати… врешті, я ж татів компаньйон. А крім того, поки що ми з Бетсі платимо і за третій поверх, як звичайні пожильці… Що ж до сестри у Франкфурті, то тут справу залагоджено. Її чоловік уже тепер, за татового життя, отримає відступне: четверту частину купівельної ціни будинку. Добра умова, тато залагодив її дуже вміло й тактовно, і для фірми воїна дуже корисна. А що тато так неприхильно ставиться до Готгольда, то це…
— Ні, Жане, що ти вигадуєш, твій погляд на цю оправу кожному зрозумілий. Проте Готгольд вважає, що я, його мачуха, дбаю тільки про своїх дітей і навмисне відвертаю від нього батька. Ось що прикро…
— Але ж він сам винен! — майже крикнув консул, проте, глянувши на двері до їдальні, притишив голос. — Він сам винен, що так погано склалися їхні стосунки! Подумайте самі! Невже він не міг бути розважніший? Чого йому було одружуватися з тією мадемуазель Штювінг і… з її крамничкою?.. — На цьому слові консул засміявся, сердито і водночас збентежено. — Огида до тієї крамнички — батькова слабість, але Готгольдоіві треба було шанувати це його невеличке марнославство…
— Ох, Жане, найкраще було б, якби батько поступився!
— Але хіба я можу його нараджувати? — прошепотів консул і нервово підніс руку до чола. — Я зацікавлений особисто і тому мав би сказати: «Тату, заплатіть». Проте я ще й компаньйон і мушу захищати інтереси фірми; тож як тато вважає, що він не зобов’язаний забирати з оборотного капіталу гроші для неслухняного, збунтованого сина… Йдеться про чималу суму — більше як одинадцять тисяч талярів. Це v добрі гроші… Ні, ні, я не можу нараджувати… але й не можу відраджувати. Не хочу нічого знати про це. Тільки розмова з татом для мене desagreable[14]…
— Хай увечері, Жане. А тепер ходімо, люди чекають…
Консул сховав листа до кишені, дав руку матері, і вони разом зайшли до яскраво освітленої їдальні, де товариство якраз розмістилося навколо довгого столу.
З ясно-блакитного тла шпалер майже пластично виступали між стрункими колонами білі постаті богів. Вікна були запнуті важкими червоними завісами, а в кожному кутку горіло у високому, позолоченому канделябрі вісім свічок, не рахуючи тих, що стояли на столі в срібних свічниках. Над масивним буфетом, навпроти дверей до кімнати з краєвидами, висіла велика картина — якась італійська затока; її імлисто-блакитний тон у цьому освітленні справляв надзвичайне враження. Попід стінами стояли величезні канапи з твердими спинками, оббиті червоним адамашком.
Коли мадам Будденброк сідала на своє місце між старим Крегером, який головував на тому боці столу, що від вікна, і пастором Вувдерліхом, на обличчі в неї не було вже й сліду турботи чи тривоги.
— Bon appetit![15] — сказала вона і на свій лад коротко, приязно кивнула головою, швидко перебігши очима через ввесь стіл, аж до того краю, де сиділи діти…
Розділ четвертий
— Молодця Будденброк, скажу я вам! — вихопився гучний голос пана Кеппена з загальної розмови, коли служниця з червоними голими руками, в грубій смугастій спідниці і в маленькому білому чепчику майже на потилиці, з допомогою мамзель Юнгман і покоївки пані Елізабет «згори» рознесла гарячу зелену юшку з грінками і всі обережно взялися їсти. — Молодця! Який простір, яка елеганція… Тут можна жити, скажу я вам…