Для того, щоб зрозуміти багатобарвне суспільне тло «Будденброків», слід згадати деякі особливості історії німецької буржуазії. Відомо, що вона з давніх-давен через багатовікову роздрібненість країни, через свою економічну та політичну відсталість цілком залежала від феодального класу. Закономірно, що в добу великих революційних зрушень вона, виявляючи крайній опортунізм, надзвичайну нерішучість і боягузтво, схилилася перед феодальною реакцією. Так, німецька буржуазія зрадила революцію 1848 року. Революція зазнала поразки внаслідок угодовства буржуа, яких політична активність народу лякала набагато більше, аніж деспотизм прусського самодержавства.
Революція 1848 року не усунула напівсередньовічних порядків, не поставила країну на буржуазні рейки. Німеччина була об'єднана прусською шаблюкою, «залізом і кров'ю», після кількох загарбницьких війн. Саме таким шляхом у 1871 році була створена імперія, в якій капіталістичний розвиток здійснювався не за рахунок експропріації феодальної власності, а внаслідок «зворушливої» спілки буржуазії і юнкерства, що надало німецькому імперіалізмові особливо реакційного характеру.
Безперечно, Томас Манн не просто знав, а й безпосередньо спостерігав глибоку аморальність вітчизняної буржуазії, зокрема, її байдужість до духовної культури. Більше того, дистанція між самозадоволеним буржуа і людиною мистецтва — одна з провідних тем у творчості Томаса Манна. Проте часто-густо всупереч загальновідомим фактам Томас Манн намагався відшукати в морі буржуазного егоїзму і вульгарності бодай острівці, на яких жили такі собі ліберальні, освічені, справді інтелігентні негоціанти чи фінансисти на зразок його батька. Він уперто — впродовж десятиріч — диференціює терміни «буржуа» і «бюргери», всіляко розмежовує відверту гонитву за наживою і нібито «коректний», «бюргерський» спосіб існування.
Для такої диференціації у Томаса Манна були певні підстави. Для нього Німеччина Гете, Шіллера, Гегеля, романтиків ототожнювалася із старим бюргерством — ліберальною буржуазією доімперіалістичної доби, а імперіалістична буржуазія після 1871 року стала уособленням найреакціяніших сил історії.
Томас Манн намагався довести, що бюргерство конденсувало в собі духовну енергію нації і стало, фігурально кажучи, скарбником німецької культури. Проте надмірна ідеалізація німецької ліберальної спадщини надто змістила реальні масштаби її історичної ролі, накладала на діяльність буржуазної інтелігенції ідилічний грим, маскувала її класову сутність. Такі очевидні негативи Майнового поняття бюргерства.
Разом з тим Манн-художник постійно здобував перемога над передсудами Манна-ідеолога. Автор «Будденброків» глибоко осягнув занепад бюргерсько-ліберальних комплексів німецької буржуазії і появу її нової, відверто імперіалістичної генерації. На жаль, соціальна спостережливість молодого романіста все ж таки гальмувалася як його надмірними бюргерськими симпатіями, так і невдалими спробами вийти за їхні межі.
Томасу Манну було справді нелегко. На зламі століть буржуазія, здавалося б, досягла зеніту своєї могутності. Настає доба, позначена майже беззастережною диктатурою буржуа, яка безжально придушує будь-який революційний протест. Поміркованість, пересічність стають альфою і омегою цього страшенно незатишного світу.
Штучний, вкрай сумнівний спокій, який запанував у тогочасній Європі, надзвичайно дратує окремі нервові, артистичні натури із середовища буржуазної інтелігенції. Наприкінці століття виникає досить енергійна артистично-філософська фронда, яка, залишаючись у буржуазно-індивідуалістських світоглядних координатах, водночас заперечувала мало не всі цінності навколишньої дійсності, зокрема відкидала і. без того скомпрометовану ліберально-демократичну — бюргерську — спадщину. Безперечно, це була, головним чином, несерйозна естетська бравада, інфантильне прагнення ставити анархістські мінуси там, де стояли поважні бюргерські плюси. Визнаним вождем цієї фронди стає Фрідріх Ніцше, філософську творчість якого позначає, з одного боку, зненависть до буржуазної анемічності та пересічності, а з другого — зоологічний, нічим не обмежений ірраціоналізм та індивідуалізм, що вилився у моторошний ідеал так званої «надлюдини». Відомо, якими страхіттями супроводжувалася матеріалізація фашистами цього «ідеалу»!
Поряд з Ніцше ідеалом тогочасних «антибюргерів» «стає понурий Артур Шопенґауер, автор вкрай песимістичних філософських трактатів, у яких енергійно заперечувалися майже всі цінності XIX століття, зокрема концепції прогресу, ідеї безперестанної соціальної та науково-індустріальної активності.