Готгольд Будденброк»
— Пробач, що мені вдруге доводиться доручати тобі цю базгранину! — І Йоганн Будденброк гнівно кинув синові листа.
Консул піймав папірця, коли він затріпотів на рівні його колін, і провів батька збентеженим, сумним поглядом. Старий схопив довгу гасильницю, що стояла біля вікна, і рівним, сердитим кроком рушив уздовж столу в протилежний куток до канделябра.
— Assez, кажу тобі! N’en parlons plus![29] Годі! Пора спати! En avant![30]
Кволі пломінчики один по одному щезали назавжди під металевою шапочкою гасильниці на довгому держаку. Горіли ще тільки дві свічки, коли старий знову обернувся до сина. Його вже майже не видно було в темряві.
— Eh bien[31], чого ти стоїш і мовчиш? Врешті ти повинен щось сказати!
— Що я маю казати, тату? Я не бачу ніякої ради.
— Щось ти дуже часто не бачиш ніякої ради! — гнівно кинув Йоганн Будденброк, хоч сам знав, що докір цей несправедливий, бо син і компаньйон не раз був рішучіший за нього, коли йшлося про добробут фірми.
— «Злочинний вплив»… — мовив консул. — Не важко здогадатися, що він мав на гадці! Невже ви не розумієте, як це мене мучить, тату? І він ще нам закидав поведінку, не гідну християн!
— То тебе злякала та дурна писанина? — Старий рушив назад, сердито тягнучи за собою гасильницю. — Поведінка, не гідна християн! Ха! А я тобі скажу, що ця побожна зажерливість — просто несмак! І що ви, молодь, за люди, га? Голови повні християнських і фантастичних химер… та ще ідеалізму! А ми, старі, — бездушні насмішники. А тут іще Липнева монархія та практичні ідеали… Звичайно, краще посилати старому батькові у власні руки найзухваліші і найдурніші листи, ніж відмовитись від кількох тисяч талярів! І як ділова людина він, бачите, зводить мене зневажати! Коли так, то я як ділова людина знаю, що таке faux-frais[32]! Faux-frais, — проказав він ще раз із паризьким «р», що проклекотіло йому в горлі люто й зловісно. — Той екзальтований хлюст не стане відданішим сином, якщо я, згнітивши своє серце, поступлюся…
— Любий тату, що я можу сказати! Я не хочу, щоб він мав слушність, пишучи про «вплив»! Як пайовик у фірмі я особа зацікавлена і тому не маю права радити вам стояти на своєму, хоча… І християнин я незгірший за Готгольда, а проте…
— Ото ж бо й воно! Далебі ти таки маєш право, Жане, на це своє «проте»! Бо що, властиво, в нас вийшло? Коли він запалав коханням до своєї мамзель Штювінг, почав мені влаштовувати сцену за сценою і врешті, всупереч моїй суворій забороні, все-таки зважився на той мезальянс, я написав йому: «Mon trиs cher fils[33], ти одружився з своєю крамницею, і на цьому крапка. Я не позбавляю тебе спадщини, бо не люблю spectacle[34], але нашій приязні край. Ось тобі сто тисяч, у духівниці я відпишу тобі ще сто тисяч, але на цьому годі. Тебе виділено, і більше ти не дістанеш ні шилінга». Тоді він промовчав. То яке йому діло до того, що нам тим часом добре торгувалося? Що ти й твоя сестра отримаєте куди більшу частку, ніж він? І що за гроші, призначені в спадщину, куплено дім?
— Якби ви розуміли, тату, перед якою я стою дилемою! Задля миру в родині я мусив би порадити вам… але…
Консул тихо зітхнув. Вія і далі тримався за спинку стільця. Йоганн Будденброк, спершись на гасильницю, пильно вдивлявся в тривожний сутінок, намагаючись розгледіти вираз синового обличчя. Передостання свічка догоріла й погасла сама, і тепер лише одна ще блимала в глибині кімнати. В її світлі на шпалерах то тут то там виступала біла фігура з спокійною усмішкою на вустах і зникала знову.
— Тату, наші стосунки з Готгольдом пригнічують мене! — тихо сказав консул.
— Дурниці, Жане, кинь ці сантименти! Що тебе пригнічує?
— Тату… нам сьогодні було так добре всім разом, це було наше свято. Ми були горді й щасливі, бо знали, що дещо зробили, дечого домоглися… Наша фірма, наша родина досягла високого становища, її всі визнають і неабияк шанують… Але, тату, ця прикра ворожнеча з братом, з вашим старшим сином… Не можна допустити, щоб невидима тріщина розколола будівлю, яку ми з божою допомогою спорудили… Родина повинна жити в згоді, триматися гуртом, а то в двері постукає біда…