— Все це пусті химери, Жане! Казна-що! Він просто впертий хлопчисько…
Запала мовчанка; останній пломінчик поволі пригасав.
— Що ти робиш, Жане? — спитав Йоганн Будденброк. — Я вже тебе зовсім не бачу.
— Рахую, — сухо відповів консул.
Свічка спалахнула яскравіше, і його постать на мить виринула з темряви. Він стояв випростаний і пильно дивився на миготливий вогник. Такого холодного, зосередженого виразу обличчя, як тепер, у нього не було ще за той вечір.
— З одного боку: ви даєте тридцять три тисячі триста тридцять п’ять марок Готгольдоіві і п’ятнадцять тисяч сестрі у Франкфурті, що разом становить сорок вісім тисяч триста тридцять п’ять марок. З іншого: ви даєте тільки двадцять п’ять тисяч у Франкфурт, і фірма виграє на цьому двадцять три тисячі триста тридцять п’ять марок. Але це ще не все. Покладімо, що ви сплачуєте Готгольдові відступне за пайку в домі. Цим самим порушується принцип, виходить, що він не був остаточно виділений, отже, після вашої смерті може домагатися такої самої спадщини, як і ми з сестрою, себто фірма втрачає сотні тисяч, на що вона не може пристати і на що я не можу пристати як майбутній єдиний її власник… Ні, тату! — докінчив він, рішуче махнув рукою і ще дужче випростався. — Я раджу вам не поступатися!
— От і добре! Годі! N’en parlons plus! En avant! Спати!
Останній пломінчик погас під металевою шапочкою.
Батько з сином у цілковитій темряві перейшли ротонду і на сходах потиснули один одному руку.
— На добраніч, Жане… Courage, чуєш? Усі ці неприємності… Ну, бувай, побачимося за сніданком!
Консул піднявся до своїх покоїв, а Йоганн Будденброк, намацуючи в темряві поруччя, рушив сходами вниз. Великий, старий, міцно замкнений будинок поринув у тишу й темряву. Все заснуло — гординя, острах і надії, тільки дощ надворі без упину поливав порожні мовчазні вулиці та серед гостроверхих дахів завивав осінній вітер.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
По двох з половиною роках, у середині квітня, коли весна швидше, ніж завжди, вступила в свої права, сталася подія, через яку старий Йоганн Будденброк весь час щось весело мугикав собі під ніс, а його син світився тихою радістю.
Якось у неділю, о дев’ятій годині ранку, консул сидів коло вікна в малій їдальні перед великим, брунатним секретером, що його опукле віко з допомогою хитрого механізму відсувалося назад. Перед ним лежала товста шкіряна тека, повна паперів, але він дістав з шухляди зошита з золотими берегами, в тисненій палітурці і, припавши до нього, заходився мережити своїм тонким, дрібним, квапливим письмом, старанно, невпинно, відриваючись тільки на те, щоб умочити гусяче перо в масивну металеву чорнильницю…
Вікна стояли відчинені, і з саду, де лагідне сонце осявало перші бруньки й де зухвало перегукувалися двоє пташиних голосів, повівав весняний легіт, сповнений свіжих, ніжних запахів, і часом тихо, скрадливо ворушив завісами. В кімнаті сонячне проміння лягало на білу скатертину з незметеними ще крихтами й мерехтіло на золотих віночках чашок, що мали форму стулок.
Обидві половинки дверей до спальні також були відчинені, і звідти долинав голос Йоганна Будденброка; він тихо наспівував смішну старовинну пісеньку:
Він сидів над невеличкою колискою з зеленими шовковими завісками, що стояла коло високого ліжка з запоною, і легенько гойдав її. В ліжку лежала пані Елізабет. Вони з чоловіком, щоб було зручніше, перебралися на якийсь час сюди, а старі влаштували собі спальню в третій кімнаті на півповерсі. Тепер мадам Антуанета, у фартусі поверх смугастої сукні і в чепчику на тугих білих буклях, поралася коло столу, заваленого полотном і фланеллю.
Консул Будденброк майже не поглядав до сусідньої кімнати, так захопився своєю справою. З обличчя йому не сходив поважний, майже страдницький з надмірного розчулення вираз. Вуста в нього були трохи розтулені, підборіддя ледь одвисло, на очі часом набігали сльози. Консул писав:
«Сьогодні, 14 квітня 1838 року, о шостій годині ранку, моя кохана дружина Елізабет, із дому Крегерів, з божою допомогою щасливо народила донечку, що при святому хрещенні має отримати ім’я Клара. Господь був ласкавий до неї, хоч доктор Грабов і визнав, що пологи настали трохи раніше терміну, та й перед ними не все було гаразд, і сердешна Бетсі тяжко настраждалася. О господи наш Саваофе, хіба є ще такий бог, як ти, що помагаєш у потребі й небезпеці і Навчаєш нас, як слід пізнавати твою волю, щоб у страхові й покорі виконувати заповіді твої! Господи милостивий, веди й борони нас усіх, поки ми житимем на цій грішній землі…»