Пан Штенгель, у якого в кишені жилета завжди стирчало з півдесятка старанно заструганих олівців, носив вогнисто-руду перуку, розстебнутий світло-брунатний сурдут, що. сягав йому майже до литок, і такі високі комірці, що вони йому затуляли навіть скроні. Він був великий дотепник і дуже любив філософські розмежування, як-от: «Ти мав провести лінію, голубе, а що в тебе вийшло? Риска!» І вимовляв «ришка» замість «риска». Або пророкував котромусь ледареві: «Ну, скажу я тобі, сидітимеш ти в четвертому класі не рік, а роки!» І знову ж вимовляв не «четвертому», а майже «шешвершому»… На уроках співу він найдужче любив розучувати гарну пісеньку «Зелений ліс», причому висилав деяких учнів у коридор, щоб вони, як хор заспіває «Ми весело мандруємо у поле, в ліс», тихо й виразно повторювали останнє слово, немов луна. Та коли він вислав у коридор Христіана Будденброка, його кузена Юргена Крегера та приятеля Андреаса Гізеке, сина міського брандмайора, ті, замість зображати ніжну луну, пустили сходами скриньку з вугіллям, і їм довелося після четвертої години відсиджувати кару в помешканні пана Штенгеля: Все минулося досить приємно. Пан Штенгель забув про кару, звелів своїй ключниці дати учням Будденброкові, Крегерові та Гізеке по чашці кави «на брата» й відпустив їх додому.
Авжеж, чудові добродії, що сіяли просвіту в стінах старої, колись монастирської, школи під керівництвом лагідного, гуманного директора, який вічно нюхав тютюн, були добродушні, щирі люди, всі як один переконані, що наука й веселощі не суперечать одне одному, зичливі до учнів і вдоволені з своєї роботи. В середніх класах викладав латину високий добродій з каштановими баками й веселими очима, колишній проповідник, на прізвище Пастор; він вважав просто-таки за щастя, що його прізвище відповідає і колишній і теперішній посаді, й часто велів учням тлумачити латинське слово «pastor». Він дуже любив уживати вислів «безмежно обмежений», і ніхто так ніколи й не довідався, чи то був свідомий жарт, чи ненавмисний. А як хотів розважити учнів, то вдавався до такої штуки: втягав губи в рот, тоді відпускав їх з таким луском, ніби вистрілював корок з пляшки шампанського. Любив він також, сягнистим кроком походжаючи по класу, надзвичайно яскраво змальовувати котромусь учневі його подальше життя, з очевидною метою трохи розворушити йото уяву. Потім брався до праці поважно, себто загадував переповідати вірші про граматичний рід та важкі граматичні правила, які він сам дуже майстерно компонував, а тоді читав учням, неймовірно врочисто наголошуючи на ритмі й римах.
Томові й Христіанові шкільні роки… Про них майже нема чого розповідати. В ту пору небо над Будденброками було безхмарне, в конторах справи йшли чудово. Часом, правда, знімалася й буря, траплялися невеличкі прикрості, як ось така.
Пан Штут, кравець із Дзвоноливарної вулиці, що його дружина скуповувала старе вбрання і тому бувала в найвищих колах, пан Штут, у якого непомірно кругле черево у вовняній сорочці звисало над штаньми, той пан Штут пошив молодим Будденброкам два костюми, що разом коштували сімдесят марок, але на їхнє прохання погодився написати в рахунку вісімдесят, щоб решту готівкою повернути хлопцям. То була справа, може, й не вельми чиста, але й не щось там особливе. Та біда в тому, що з примхи лихої долі все виявилося, панові Штутові довелося надягти на вовняну сорочку чорного сурдута і завітати в кабінет до консула, що в його присутності влаштував Томові й Христіанові суворий допит. Пан Штут, широко розставивши ноги, але шанобливо схиливши голову, стояв біля консулового крісла і добродушно пояснював, що то був «такий собі справуночок» і він радий буде одержати й сімдесят марок, коли вже «все пішло шкереберть». Консул був дуже розгніваний. Проте, добре все зваживши, він почав давати синам більше грошей; сказано ж бо: «І не введи нас у спокусу».
На Томаса Будденброка очевидячки доводилось покладати більше надії, ніж на його брата. Він мав спокійну вдачу й меткий розум; натомість Христіан був дуже неврівноважений: то він химерував, не знаючи стриму, то в якийсь чудернацький спосіб міг налякати цілу родину.
Сидять, бувало, всі за столом і, приємно перемовляючись, їдять фрукти. Раптом Христіан кладе на тарілку надкушений персик, блідне й витріщає глибоко посаджені очі над трохи завеликим носом.
— Я більше ніколи не їстиму персиків, — заявляв він.
— Отакої! Чому, синку? Що сталося?
— Уявіть собі, що я ненароком проковтнув цю велику кісточку і вона застрягла мені в горлі… Я не можу дихнути, схоплююсь, душуся… Ви кидаєтесь до мене…