Вдома, на Менгштрасе, консул повів брата у малу їдальню, де вони, змерзлі після довгої стоянки в самих фраках на весняному вітрі, випили по чарці старого коньяку, Потім Готгольд ввічливо, поважно перемовився кількома словами з братовою, погладив дітей по голові й пішов, але невдовзі з’явився до Крегерів у приміський дім, де вони влаштовували черговий родинний день. Він почав уже згортати свою торгівлю.
Розділ п’ятий
Найдужче консулові шкода було, що батько не дочекався, коли його онук розпочне працю у фірмі; ця подія сталася того ж таки року перед Великоднем.
Томас мав шістнадцять років, як залишив школу. Він останнім часом дуже виріс і після конфірмації, де пастор Келінг крутими словами закликав його до поміркованості, почав одягатися по-дорослому, від чого здавався ще вищим. На шиї вія носив довгий золотий ланцюжок, успадкований від діда, а на ланцюжку висів медальйон з гербом роду Будденброків. То був меланхолійний герб: нерівно заштрихована поверхня зображала болотисте поле з самітною голою вербою на краю. Ще старіший за медальйон перстень з зеленим камінцем, — його, певне, носив іще той кравець із Ростока, що «добре мався», — і велику біблію перебрав по батькові консул.
З роками Томас став так само на диво схожий на діда, як Христіан на батька; особливо нагадувало старого Будденброка його округле вольове підборіддя і рівний, гарної форми ніс. Чуб його, зачесаний на скісний проділ, двома дугами відступав від вузьких намережених жилками скронь і був темно-русявий; порівняно з ним довгі вії та брови — одну брову він мав звичку трохи зводити вгору, — видавались незвичайно світлими, майже безбарвними. Його рухи, мова, а також усмішка, що відкривала не зовсім бездоганні зуби, були спокійні й розважні. До свого покликання хлопець ставився поважно, з запалом.
То був надзвичайно врочистий день, коли батько після першого сніданку взяв його з собою до контори, щоб познайомити з паном Маркусом, повірником фірми, паном Гаверманом, касиром, та з рештою службовців, з якими Томас давно вже був у найкращих стосунках; коли він уперше сів до столу на стілець, що повертався навколо, і почав пильно штемпелювати, підшивати і копіювати папери і коли по обіді батько повів його над Траву, до комор, що називалися «Липа», «Дуб», «Лев» і «Кит»; там він, зрештою, також знав кожен закуток, але тепер його відрекомендовано як співробітника.
Він ревно взявся до праці, наслідуючи тиху, вперту заповзятість свого батька, що працював зціпивши зуби і записував до свого щоденника не одну молитву, щоб бог дав йому снагу: адже треба було вернути чималий капітал, що його фірма, те божище, якому всі молилися, втратила після смерті старого Будденброка…
Якось пізно ввечері, в кімнаті з краєвидами, консул досить докладно змалював дружині стан речей.
Було вже пів на дванадцяту; діти й мамзель Юнгман спали в кімнатах, прилеглих до коридора, бо третій поверх стояв тепер порожній; там тільки часом ночували якісь гості. Пані Елізабет сиділа на жовтій канапі поруч з чоловіком, що переглядав курс акцій у «Міських вістях» і курив сигару. Вона схилилася над шитвом і ледь-ледь ворушила губами, рахуючи голкою, скільки зроблено стіб— кін. Побіч неї, на гарненькому нічному столику з золотим орнаментом, горіло в свічнику шість свічок; люстра не світилася.
Йоганн Будденброк, що потихеньку добирався до половини п’ятого десятка, останніми роками помітно постарівся. Його невеличкі круглі очі ніби запалися ще глибше, великий горбоватий ніс і вилиці ще дужче випнулися, а русяве, старанно зачесане на проділ волосся на скронях було ніби злегенька припудрене. Пані Елізабет також кінчала четвертий десяток, проте цілком зберегла свою вроду, не пишну, але яскраву, а її матово-біла шкіра, зрідка поцяткована ластовинням, не втратила своєї ніжності. Її русяві, майстерно викладені коси аж сяяли при свічках. На мить вона відвела від голки блакитні очі й сказала:
— Я б хотіла, щоб ти подумав, любий Жане, чи не взяти нам служника… Я вважаю, що треба. Коли я згадую своїх батьків…