Пані Елізабет поблажливо всміхнулася; вона знала, як чоловік ставиться до великопанських звичок її родини.
— Ну от, — знову мовив консул і поклав недокурок сигари в попільничку. — Що ж до мене, то я найбільше сподіваюся на те, що господь мене потримає на силі і я з його ласкавою допомогою доведу капітал фірми до колишнього. рівня… Думаю, тепер тобі все стало зрозуміліше, кохана Бетсі?
— Авжеж, любий Жане, ще б пак, — поспішила відповісти пані Елізабет, бо вирішила сьогодні більше не заводити мови про служника. — Але вже пора спати, га? Ми так засиділися…
Та через кілька днів, як консул прийшов із контори на обід у доброму гуморі, вони все-таки домовилися взяти Антона від Меллендорфів.
Розділ шостий
— Тоні ми віддамо до пансіону, а саме до панни Вайхброт, — сказав консул Будденброк так рішуче, що на цьому й стали.
Як уже мовилося, Тоні й Христіан давали більше підстав для невдоволення, ніж Томас, що зі справжнім хистом опановував торговельну справу, ніж Клара, що швидко підростала, чи сердешна Клотільда, чий апетит хоч кого втішив би. Щодо Христіана, то йому —і це ще був найменший його гріх, — останнім часом майже щодня доводилося після уроків пити каву в пана Штенгеля, аж нарешті пані Елізабет це набридло, і вона гарною карточкою запросила вчителя на переговори до себе на Менгштрасе. Пан Штенгель з’явився в своїй святковій перуці і в найвищих стоячих комірцях, а з кишені жилёта в нього стирчали гострі, як списи, олівці; він сидів з пані Елізабет у кімнаті з краєвидами, а Христіан тихенько підслухував їхню розмову з великої їдальні. Зразковий вихователь переконливо, хоч трохи й збентежено, виклав свої погляди, пояснив різницю між «лінією» і «ришкою», згадав про чудовий зелений ліс та про скриньку з вугіллям і протягом усієї розмови раз по раз казав «внаслідок чого», — мабуть, йому здавалося, що такий зворот найкраще пасує до цього вишуканого оточення. За чверть години прийшов консул, прогнав Христіана з їдальні і висловив панові Штенгелю свій щирий жаль, що син завдає йому стільки прикростей.
— О, боронь боже, пане консул, не кажіть так! Учень Будденброк має меткий розум і веселу вдачу. Внаслідок чого… Але трохи схильний до бешкетів, якщо мені дозволено так сказати, гм… внаслідок чого…
Консул чемно провів його по всьому будинку, після чого пан Штенгель попрощався.
Але це ще півбіди. Біда була в тому, що виявилося згодом. Якось учень Христіан Будденброк дістав дозвіл піти з приятелем до міського театру. Того вечора там саме йшов «Вільгельм Телль» ІШллера, а роль Теллевого сина Вальтера виконувала одна молода особа, така собі мадемуазель Майєр де ля Гранж, що мала особливу звичку, а саме: завжди з’являлася на сцені з діамантовою брошкою, байдуже, чи пасувала така прикраса до її ролі, чи ні. Діаманти були справжні, бо ж усі знали, що брошку їй подарував молодий консул Петер Дельман, син покійного оптового торговця лісом Дельмана з Першої Вальштрасе коло Гольштінської брами. Консул Петер, — як, скажімо, і Юстус Крегер, — належав до тих молодиків, що їх у місті звали «suitiers»[36], тобто був добрий гуляка. Він був одружений і мав навіть маленьку доньку, але давно вже не мирився з дружиною і жив як нежонатий. Від батька йому залишився чималий маєток, і він, так би мовити, провадив торгівлю далі, проте йшла поголоска, що він тратить гроші з основного капіталу. Звичайно він просиджував ранок у клубі або в пивниці під ратушею, куди ходив снідати, десь біля четвертої його можна, було зустріти на вулиці, а ще він часто їздив у справах до Гамбурга. Та передовсім Дельман був завзятий театрал, не пропускав жодної вистави й виявляв велику цікавість до персоналу трупи. Мадемуазель Майер де ля Гранж була остання з цілої низки молодих артисток, що їх він за минулі роки обдарував діамантами.
Але вернімося до нашої розповіді. Згадана молода особа в ролі Вальтера Телля — цього разу вона також начепила діамантову брошку — була така мила і грала так зворушливо, що учневі Будденброкові з хвилювання аж сльози виступили на очах, і це ще не все: він не втримався і вчинив таке, що можна пояснити тільки глибоким захватом. А саме: в антракті цей чотирнадцятирічний шмаркач з великим носом і маленькими, глибоко посадженими очима побіг до квіткової крамнички навпроти театру, купив на марку й вісім з половиною шилінгів букет, тоді пробрався за лаштунки і без перешкод опинився перед дверима прибиральні панни Майєр де ля Гранж, де вона саме розмовляла з консулом Петером Дельманом. Побачивши Хрйстіана з букетом, консул мало не впав зі сміху; одначе новий suitier, вишукано вклонившись Вальтерові Тейлю, подав йому квітки, повільно похитав головою і сказав так щиро, що голос його аж затремтів: