Выбрать главу

Пані Елізабет теж не втрималась і простягла гостеві руку, тихо дзенькнувши браслетом; на ознаку особливої прихильності вона повернула її долонею вгору.

— Ви немов читаєте мої думки, дорогий пане Грюнліху!

Пан Грюнліх устав, поклонився, тоді знову сів, погладив баки й кашлянув, наче хотів сказати: «Підемо далі».

Пані Елізабет згадала кількома словами про травневі дні сорок другого року, такі жахливі для рідного міста пана Грюнліха.

— Авжеж, — погодився гість, — та пожежа — тяжке лихо, страшна кара за наші гріхи. За майже докладними підрахунками вона завдала збитків на сто тридцять п’ять мільйонів. Щоправда, мені особисто лишилось тільки дякувати господові… Я нітрохи не постраждав. Вогонь лютував головним чином у парафіях церков святого Петра й святого Миколая… Який прегарний садок! — змінив він тему і, подякувавши, взяв у консула запропоновану йому сигару. — І неймовірно великий, як на місто! А скільки квіток, та яких барвистих!.. О господи, я до безтями люблю квітки і взагалі природу! Он ті маки з того краю — яка пречудова оздоба!.

— Пай Грюнліх похвалив гарне розташування будинку, потім ціле місто, потім консулову сигару, і для кожного знайшов ввічливе слово.

— Дозвольте поцікавитись, мадемуазель Антонів, що ви читаєте? — спитав він, усміхаючись.

Тоні чомусь насупила брови й відповіла, не дивлячись на пана Грюнліха:

— «Серапіонові брати» Гофмана.

— Справді? О, це видатний письменник, — зауважив він. — Пробачте… я забув ім’я вашого меншого сина, пані Будденброк.

— Христіан.

— Чудове ім’я! Я, дозволю собі зауважити, — пан Грюнліх знову обернувся до господаря будинку, — люблю імена, які вже самі свідчать, що той, кому вони належать, — християнин. У вашій родині, наскільки мені відомо, з покоління в покоління переходить ім’я Йоганн. Як тут, не згадати про улюбленого учня Христового? А, наприклад, мене, насмілюся сказати, — балакливо провадив він далі, — звати Бендикс, як і більшість моїх предків. Це, власне, розмовне скорочення від Бенедикта… Ви також щось читаєте, пане Будденброку? Ага, Ціцерона! Важка річ промови цього великого римського оратора. «Quous-que tandem, Catilina…».[42] Ге-ем. Так, я теж не зовсім ще забув латинську мову!

Консул сказав:

— Я, на противагу моєму небіжчикові батькові, ніколи не схвалював цього безперервного втовкмачування в хлоп’ячі голови грецької і латинської мов. Є стільки важливих речей, які треба знати, щоб бути готовим до практичного життя…

Ви якраз виповіли мою думку, пане консул, перше ніж я встиг убрати її в слова! — поспішився запевнити пан Грюнліх. — Важка і, я забув додати, не вельми корисна річ! Я вже не кажу, що в тих промовах, наскільки я пригадую, є деякі місця просто ганебні…

Запала мовчанка, і Тоні подумала: «Тепер надходить моя черга», бо пан Грюнліх спрямував погляд на неї. І справді, надійшла її черга. Пан Грюнліх раптом ледь підхопився на стільці, коротко, рвучко, а проте елегантно повів рукою в бік пані Елізабет і палко прошепотів:

— Прошу вас, пані Будденброк, зверніть увагу! Благаю вас, панно, — додав він уже голосно, ніби Тоні могла вчути тільки останні слова, — посидьте хвилинку в цій самій позі! Зверніть увагу, — він знову перейшов на шепіт, — як сонце виграє в косах вашої дочки! Я зроду не бачив кращих кіс! — раптом аж суворим з захвату голосом вигукнув він, ні до кого зокрема не звертаючись, наче промовляв до бога або до свого серця.

Пані Елізабет прихильно всміхнулася, а консул сказав:

— Не забивайте дівчині памороків компліментами!

Тоні знову мовчки насупила брови. За кілька хвилин пан Грюнліх підвівся.

— Не буду вам більше заважати, пані Будденброк, боронь боже, скільки можна! Я ж бо прийшов у справах… Але хто встояв би… Тепер мене кличе праця! Якщо мені дозволено буде попросити пана консула…

— Зайве навіть казати, яка я була б рада, коли б ви на час свого перебування тут вибрали наш дім своїм пристановищем, — мовила пані Елізабет.

Пан Грюнліх на мить аж занімів з великого розчулення.

— Я вам безмежно вдячний, пані Будденброк! — палко сказав він. — Але не можу зловживати вашою ласкою. Я найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург». «Кілька кімнат», — подумала пані Елізабет; якраз те, на що й розраховував пан Грюнліх.

— В кожному разі, — докінчила вона, ще раз ласкаво подаючи йому руку, — я сподіваюся, що ми бачимося не востаннє.

Пан Грюнліх поцілував господині руку, хвильку почекав, чи не простягне йому Антонія й свою, але не дочекався, обвів верхньою половиною тіла півколо, ступив великий крок назад, ще раз уклонився, тоді закинув голову, широким жестом надів свого сірого капелюха і разом з консулом подався стежкою до будинку.

вернуться

42

Доки ж, Катіліно… (Лат.)