— Приємний чоловік! — сказав консул, коли вернувся й знову сів до столу.
— А по-моєму, він блазень, — дозволила собі зауважити Тоні з притиском на останньому слові.
— Тоні! Боже мій! Як так можна! — аж обурилась пані Елізабет, — Він такий щирий християнин!
— І дуже чемний молодик зі світськими манерами! — докінчив консул. — Ти сама не знаєш, що кажеш.
Часом бувало, що батьки з ввічливості мінялися поглядами: тоді вони ще певніше відчували свою єдність.
Христіан наморщив свого довгого носа й сказав:
— Як же він пишно висловлюється! «Бесідували»! А ми сиділи мовчки. «Ті маки — пречудова оздоба!» А то ще вдає, ніби вголос говорить сам до себе. «Я перебив вам… Уклінно прошу вибачити! Я зроду де бачив кращих кіс!» — Христіан так майстерно передражнив пана Грюнліха, що навіть консул не витримав і всміхнувся.
— Авжеж, він страх як величається! — знову встряла Тоні. — Весь час говорить про себе! Його робота неспокійна, він любить природу, він воліє ті чи інші імена, він зветься Бендикс… Що нам до того, хотіла б я знати?.. Вія лише те й робив, що себе вихваляв! — вигукнула вона з раптовою злістю. — А вам, мамо, і вам, тату, він казав тільки те, що ви хотіли від нього почути, щоб підлеститись до вас!
— Це не вада, Тоні! — суворо сказав консул. — Коли людина попадав в незнайоме товариство; дона показує себе з найкращого боку, добирав слова і намагається сподобатись — що ж тут дивного?
— По-моєму, він добра людина, — лагідно й протягло мовила Клотільда, хоч на неї єдину пан Грюнліх не звернув ніякісінької уваги.
Том утримався від оцінки.
— Одне слово, — зробив висновок консул, — він добрий християнин, діловий, працьовитий і освічений чоловік. Ти, Тоні, доросла дівчина, маєш вісімнадцять чи майже дев’ятнадцять років, і не годилося б тобі нападати на людину, що так мило й галантно поставилася до тебе. Ми всі не ангели, Д, пробач мені, їй-богу, не тобі кидати камінь… Томе, до роботи!
Тоні буркнула: «Золотаві баки!» — і вкотре вже за той вечір насупила брови.
Розділ другий
— Я був щиро засмучений, панно, що не застав вас! — заявив пан Грюнліх через кілька днів, зустрівши на розі Брайтештрасе і Менгштрасе Тоні, яка верталася з прогулянки. — Я дозволив собі зробити, візит вашій матусі і дуже шкодував, що вас немає… Але тепер я просто в захваті, що все-таки зустрів вас!
Оскільки пан Грюнліх заговорив до неї, Тоні Будденброк мусила зупинитися, проте очі її враз потемніли, вона примружила їх і так і не підвела вище його грудей, а на вустах у неї з’явився глузливий, безжальний усміх — таким усміхом дівчата зустрічають чоловіка, якому хочуть рішуче відмовити. Губи її ворушилися: що йому відповісти? Ох, треба знайти якесь слово, що раз назавжди відштовхне, знищить цього Бендикса Грюнліха… Влучне, дотепне, гостре слово, що боляче вразить його і водночас викличе в нього пошану до неї…
— Не можу сказати того самого про себе! — мовила вона, й далі не зводячи погляду з грудей пана Грюнліха.
Пустивши цю отруйну, смертельну стрілу, Тоні закинула голову, обминула його і, червона з гордощів за свою дотепність, пішла додому, де дізналася, що пана Грюнліха запрошено другої неділі скуштувати в них телячої печені…
І він прийшов. Прийшов у не зовсім модному, але гарно пошитому широкому, збористому сурдуті, що надавав йому поважного, солідного вигляду, такий самий рожевий, усміхнений, зі старанно зачесаним на проділ ріденьким чубом і розпушеними золотавими баками. Він їв рагу, запечене в мушлях, суп жюльєн, смачну камбалу, телячу печеню з картоплею і цвітною капустою, мараскіновий пудинг та житні коржики з рокфором, і на кожну страву знаходив нове похвальне слово, виголошуючи його з неабиякою елегантністю. Наприклад, підіймав десертну ложку, втуплював очі в статую на шпалерах і голосно казав сам до себе:
— Грішний, каюся, та нічого не можу вдіяти. З’їв уже чималу пайку цього пудинга, але він такий неймовірно смачний, що я мушу попросити в нашої ласкавої господині ще шматочок! — І лукаво підморгував пані Елізабет.
Він поважно й доречно розмовляв з консулом про торгівлю і про політику, гомонів з його дружиною про театр, прохані обіди й туалети, знайшов привітне слово для Тома, Христіана, для бідолашної Клотільди, навіть для малої Клари і мамзель Юнгман… Тоні сиділа мовчки, і він не зважувався зачепити її, тільки часом дивився на неї, схиливши набік голову, і в погляді його світився смуток, але й надія.