— Тату, ви знову глузуєте з найсвятішого!
Вони сиділи в «кімнаті з краєвидами», на другому поверсі великого старого будинку на Менгштрасе — фірма «Йоганн Будденброк» купила його кілька років тому, і родина оселилась тут недавно. На міцних, пружних шпалерах, напнутих на рами вздовж стін, видніли широкі краєвиди, виконані в лагідних кольорах, так само, як і тоненький килим на підлозі, — ідилії на манір вісімнадцятого сторіччя; веселі виноградарі, працьовиті хлібороби, гарно пов’язані стрічками пастушки, що на березі тихого, мов дзеркало, озера тримали на колінах біленьких ягнят або цілувалися з ніжними пастухами… Майже на кожній картині все тонуло в жовтавій вечірній заграві — вона перегукувалася з жовтим накриттям на полакованих у білий колір меблях і з жовтими завісами на вікнах.
Як на таку велику кімнату, меблів у ній було небагато. Круглий стіл на тоненьких, рівних, скупо орнаментованих золотом ніжках стояв не перед канапою, а біля протилежної стіни, навпроти малої фісгармонії; на її віці лежав футляр флейти. Крім твердих крісел, симетрично розставлених попід стінами, там був ще тільки швацький столик під вікном та навпроти канапи — прегарний тендітний секретер, заставлений порцеляновими фігурками.
Крізь засклені двері навпроти вікон видно було в сутінку передпокій у вигляді ротонди, а ліворуч біліли високі двійчасті двері великої їдальні. Під другою стіною в округлому каміні за майстерними візерунчастими гратками з блискучого кутого заліза, тріщав вогонь.
Бо цього року зарані настав холод. Уже нині, в середині жовтня, листя на молодих липах навколо Марийської церкви по той бік вулиці пожовкло, круг могутніх готичних веж і шпилів свистів вітер і сіявся дрібний холодний дощ. На бажання мадам Будденброк-етаршої вже вставлено подвійні рами.
Був четвер; цього дня, через кожні два тижні, збиралася вся сім’я, але цим разом, крім родичів, що мешкали в місті, запрошено також на скромний обід кількох друзів дому, і тепер, о четвертій годині пополудні, Будденброки сиділи в дедалі густішому сутінку й чекали на гостей…
Дідові жарти не перепинили санок малої Антони, вона тільки ще дужче надула верхню губку, що й так трохи випиналася над спідньою. Ось вона вже з’їхала з Єрусалимської гори в саму долину, але не змогла раптово спинитися на гладенькій дорозі й ледь перехопилася через межу…
— Амінь, — сказала вона, — а я щось знаю, дідусю!
— Tiens![3] Вона щось знає! — вигукнув старий добродій і вдав, що аж нетямиться з цікавості. — Ти чула, мамо? Вона щось знає! Ну, хто б сказав…
— Коли удар теплий, то маємо блискавку, — заявила Тоні, на кожному слові киваючи головою. — А як холодний, то маємо грім!
Вона схрестила руки на грудях і переможно обвела очима усміхнені обличчя, певна свого успіху. Але пана Будденброка розгнівали її мудрування, він хотів конче знати, хто дитині розповідав такі нісенітниці. Виявилось, що то була Іда Юнгман, недавно найнята для малої мамзель із Марієнведера. Консулові довелося боронити Іду.
— Ви надто суворі, тату. Чому б у її віці не мати своїх власних дивацьких поглядів на такі речі…
— Excusez, mon cher!.. Mais c’est une folie![4] Ти знаєш, як я не люблю, коли одурманюють дітей! Чули таке? Як холодний удар, то маємо грім! А хай він гримне їй на голову! Дайте мені спокій із своєю пруссачкою!
Річ у тім, що він не вельми полюбляв Іду Юнгман. Старий добродій не був обмеженою людиною: він набачився світу, тринадцятого року їздив четвериком на південь Німеччини закуповувати збіжжя для прусської армії, бував у Парижі та в Амстердамі і, як чоловік освічений, не вважав — боронь боже! — що все, за брамою його любої вітчизни суще, варте догани. Та все ж там, де кінчалися ділові стосунки, в громадському житті, він був, більший прихильник суворих розмежувань, аніж консул, його син, і непривітно зустрічав чужих. Отож як одного дня його діти привезли додому з подорожі до Східної Пруссії приймачку, молоду дівчину-сироту, — їй аж тепер минув двадцятий рік, — дочку господаря заїзду в Марієнведері, що якраз перед тим помер, консулові довелося витримати за своє доброчинство сутичку з батьком; старий провадив наступ майже винятково по-французькому і по-нижньонімецькому. А втім, Іда Юнгман виявилася путящою помічницею в господарстві і в догляді за дітьми, бо завдяки своїй лояльності і пруському уявленню про ранги властиво якнайкраще годилася до такого становища, яке вона посіла в домі Будденброків. То була особа аристократичних принципів, що надзвичайна чітко відрізняла перший клас від другого, середній стан від нижчого; вона пишалася своєю роллю відданої служниці людей вищого кола і ганила Тоні, коли та в школі приятелювала з дівчиною, яку, на думку мамзель Юнгман, можна було зарахувати тільки до середнього стану…