Фірма «Кістенмакер і син» торгувала вином; останніми роками вона почала входити в моду і потроху випихати Х.-Ф. Кеппена. Сини Кістенмакера, Едвард і Стефан, уже працювали в батьковій конторі.
У консула Петера Дельмана не було й знаку тих вишуканих манер, що ними, скажімо, славився Юстус Крегер; це був простацький suitier, він хизувався своєю добродушною брутальністю і дуже багато дозволяв собі в товаристві, бо знав, що своїми важкуватими, зухвалими й галасливими манерами здобув славу оригінала, особливо серед жінок. Якось на проханому обіді в Будденброків дуже довго не подавали чергової страви: господиня вже почала бентежитися, а гості нудитися, бо не знали, чим себе розважити. І тоді Петер Дельман вернув усім добрий гумор — він гучно, протягло крикнув через увесь стіл: «Я вже всі жданки поїв, пані Елізабет!»
Тепер він саме голосно й грубувато, як завжди, оповідав сумнівні анекдоти, щедро присмачуючи їх нижньонімецькими зворотами… Пані Меллендорф реготала до знемоги і все вигукувала:
— О господи, пане консул, та замовкніть ви хоч на хвилину!
Тоні Будденброк Гагеншгреми зустріли холодно, а решта дуже радісно. Навіть консул Фріче квапливо збіг сходами з павільйону, бо сподівався, що Будденброки хоч на той рік знову складуть шану його курортові.
— Ваш слуга покірний, мамзель! — вигукнув консул Дельман, намагаючись якомога чистіше вимовляти слова, бо знав, що панна Будденброк не вельми полюбляє його манери.
— Мадемуазель Будденброк!
— То ви тут?
— Як мило!
— І відколи?
— А який гарний туалет!
— Де ж ви зупинилися?
— У Шварцкопфів?
— У старого лоцмана?
— Як оригінально!
— Страх як оригінально!
— То ви живете в місті? — перепитав консул Фріче, власник курорту, не даючи взнаки, що він прикро вражений.
— Чи ми матимем приємність бачити вас на нашій найближчій вечірці? — спитала його дружина.
— О, то ви ненадовго в Травемюнде? — здивувалась інша дама.
— Вам не здається, люба моя, що Будденброки надто вже відгороджуються від усіх? — шепнула пані Гагенштрем пані Меллендорф.
— Ви ще навіть не купалися? — спитала котрась. — Хто ще з дівчат сьогодні не купався? Маріє, Юліє, Луїзо! Ваші товаришки, звичайно, дотримають вам компанію, панно Антоніє…
Кілька дівчат підвелися, і Петер Дельман не поминув нагоди прогулятися з ними до води.
— Боже! Ти ще пам’ятаєш, як ми разом ходили до школи? — спитала Тоні Юльхен Гагенштрем.
— Певне! Ви завжди вдавали з себе злюку, — сказала Юльхен і поблажливо всміхнулася.
Вони пішли вузьким, у дві дошки, мостинням до купальні, і коли поминали каміння, де сидів Мортен Шварцкопф із книжкою в руці, Тоні здалеку швидко покивала йому головою. Одна з дівчат спитала:
— З ким це ти вітаєшся, Тоні?
— Це молодий Шварцкопф, — відповіла Тоні. — Він мене провів сюди…
— Син старого лоцмана? — перепитала Юльхен Гагенштрем, і її чорні блискучі очі прикипіли до Мортена, що досить меланхолійно спостерігав їхнє елегантне товариство.
Але Тоні голосно заявила:
— Одне мені шкода — що тут немає ну хоча б Августа Меллендорфа. У будень тут, мабуть, страх як нудно!
Розділ восьмий
Так почалася для Тоні Будденброк чудова пора — жодного літа в Травемюнде їй не було ще так цікаво й приємно, як тепер. Ніщо її більше не пригнічувало, вона розцвіла, в мові і в рухах її знову з’явилася колишня зухвалість і безжурність. Консул задоволено спостерігав цю зміну, коли в неділю приїздив з Томом і Христіаном до Травемюнде. Вони тоді разом обідали за табльдотом, слухали курортний оркестр, попиваючи каву на веранді кондитерської, дивилися в залі на рулетку, де товпилася весела публіка, як-от Юстус Крегер і Петер Дельман. Сам консул ніколи не грав.
Тоні засмагала, купалася, їла печену ковбасу з гострою підливою і ходила в далекі прогулянки з Мортеном: гостинцем до сусіднього містечка, вздовж берега до розташованого на горбі «Морського храму», звідки відкривався широкий краєвид на море й на суходіл, чи в гайок на пагорку за курзалом, де висів великий дзвін, що скликав гостей до табльдота… Або ще вони пливли човном через Траву до «Привалу», де можна було знайти бурштин.
З Мортена був цікавий супутник, тільки надто гарячий і нетолерантний. Він мав про все на світі свою сувору і справедливу думку, яку й виголошував вельми рішуче, хоч, правда, й червонів. Коли він, підкреслюючи свої слова трохи незграбним, але сердитим помахом руки, заявляв, що всі аристократи — нікчемні ідіоти, засмучена Тоні лаяла його, проте водночас пишалася, що він відверто й довірливо виповідав їй свої погляди, які приховував від батьків. Якось він сказав:
— Ну, це я вам мушу розповісти. Я маю у своїм закамарку в Геттінгені, кістяк… Авжеж, чудовий кістяк, хоч подекуди й поскручуваний дротом. І от я взяв та й нап’яв на нього старого поліційного мундира… Ха! Гарно, правда ж? Тільки, не дай боже, не скажіть батькові!
Звичайно, траплялося, що Тоні зустрічала на пляжі чи в парку своїх міських знайомих і вони її брали з собою на якусь прогулянку — в лісі чи на вітрильнику в морі. Тоді Мортен «сидів на камінні». Те каміння з першого ж дня стало для них символічним словом. «Сидіти на камінні» означало бути самотнім і нудитися. Коли випадав дощовий день і море, куди не глянь, закривала сіра запона, така щільна, що воно зливалося з низько навислим небом, коли пісок намокав, а стежки розквашувалися, Тоні казала: Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, себто на веранді або в світлиці. І мені не лишається нічого іншого, Мортене, як слухати ваші студентські пісні, хоч вони мені страх як набридли.
— Що ж, посидимо… — відповідав Мортен. — Але знаєте, як сидіти з вами, то це вже не каміння!
А втім, перед батьком він такого не казав, зате матері нітрохи не соромився.
— А тепер що? — питав старий лоцман, коли по обіді Тоні й Мортен одночасно вставали з-за столу і лаштувалися йти. — Куди молодята зібралися?
— Панна Антонія дозволила мені провести її до «Морського храму».
— Он як, дозволила? А скажи-но мені, сину мій, філіусе, чи не краще було б, якби ти посидів у своїй кімнаті та повторив різні там нервові вузли? Ти геть усе позабуваєш, поки вернешся до Геттінгена…
Тоді лагідно озивалася пані Шварцкопф:
— О боже мій, Дідеріху, — ну чого хлопцеві не пройтися! У нього ж канікули! Хай погуляє. Та й невже тобі хочеться, щоб він таки не мав ніякої втіхи від товариства нашої гості?
І вони йшли вдвох. Ішли берегом понад самою водою, де мокрий пісок, утертий хвилями і затверділий, не груз під ногами, де море понаносило повно мушлів — білих, дрібних, звичайнісіньких, але часом і незвичайних, великих, довгастих, блискучих, мов опал, жовто-зеленої морської трави з круглими порожнистими насінниками, що лускають під ногами, і медуз — простих, кольору води, і жовтаво-рожевих, отруйних, що жалять ногу, коли ненароком торкнешся їх у воді…
— Сказати вам, яка я була колись дурна? — мовила Тоні. — Все хотіла наробити з медуз барвистих зірок. Наберу їх, бувало, повну хусточку, принесу додому й гарненько порозкладаю на балконі, щоб вони висохли на сонці… Думаю, що з них стануть зірки! Аякже… Згодом прийду поглянути, а там тільки велика мокра. пляма. І трохи тхне гнилими водоростями.
Вони йшли, і праворуч від них одноманітно шуміли хвилі, набігаючи на берег довгими лавами, а в обличчя віяв свіжий, солоний вітер, що налітав з далекої далечі без жодних перепон, забивав вуха, глушив, і в голові від нього приємно наморочилось… Ішли серед безмежної тиші, сповненої глухого гуркоту моря, серед тиші, що кожному звукові, далекому чи близькому, надає таємничої значущості…