«Чомусь воно мені не подобається, — подумала вона. — Що це?»
Не встигла Чарліна поворухнутися — чи навіть продовжити думку — як створіння стало вже вдвічі більшим за людський зріст. Воно було темно-багряне і схоже на людину, але це не була людина. На спині створіння мало прозорі багряні крильця, які оберталися і дзижчали, а його лице… Чарліна відвела погляд. Обличчя створіння було лицем комахи, з жувальцями, вусиками, антенами і вибалушеними очима, кожне з яких складалося щонайменше з шістнадцяти менших очей.
— О небеса! — вражено прошепотіла Чарліна. — Гадаю, ця штука — один з отих лабоків!
— Я — єдиний і неповторний лабок, — заявило створіння. Його голос був сумішшю дзуміння і гарчання. — Я лабок, і ця земля належить мені.
Чарліні доводилося чути про лабоків. У школі пошепки перемовлялися про лабоків, і чутки ці були малоприємні. При зустрічі з лабоком, подейкували, єдиний порятунок — бути вкрай чемним і постаратися ушитися, щоби лабок тебе не вжалив і не зжер.
— Прошу вибачення, — сказала Чарліна. — Я не знала, що зайшла на ваші землі.
— Ти заходиш на мої землі, куди б не подалася, — прогарчав лабок. — Усі землі, які ти бачиш, — мої!
— Що? Вся Верхня Норландія? — перепитала Чарліна. — Не кажіть дурниць!
— Я ніколи не кажу дурниць, — промовило створіння. — Усе моє. І ти — моя.
Тріпочучи крильцями, лабок почав скрадатися до неї на неприродно тонких на вигляд ніжках.
— Уже дуже скоро я заявлю свої права володіння на все, але спершу я заявляю свої права на тебе.
Створіння зробило великий різкий крок до Чарліни. Воно витягнуло руки. З-під того, що виглядало як лице, вистромилося зазубрене жало. Чарліна заверещала, ухилилася — і покотилася схилом урвища, приминаючи квіти.
Розділ четвертий,
Чарліна почула, як лабок видав дзизкучий вигук люті, який вона не дуже добре розібрала, бо в вухах свистів вітер, таким швидким було її падіння. Повз обличчя Чарліни промайнув край урвища. Вона не переставала кричати.
— Ител, ИТЕЛ! — верещала вона. — О, заради всього святого! Ител! Я ж вимовила заклинання польоту. Чому воно не спрацьовує?
Воно спрацювало. Чарліна збагнула це в мить, коли стрімкий рух каменів перед її обличчям сповільнився, а відтак зупинився. На якийсь час вона зависла в повітрі, похитуючись над гострими кам’яними виступами скель на дні прірви.
«Певно, я вже мертва», — подумала вона. А тоді промовила:
— Та це просто смішно!
Відчайдушно смикаючи руками та ногами на всі боки, вона врешті-решт зуміла якось розвернутися. Тепер перед нею мрів у сутінках будинок дідуся Вільяма — досить далеко внизу і не менш як за чверть милі вбік.
— Витати в повітрі — це чудово, — сказала Чарліна, — але як же мені переміщатися?
Тут вона пригадала, що лабок має крила і в цю мить, певно, вже летить до неї з вершини урвища. Чарліна несподівано для себе виявила, що щосили відштовхується ногами — і помітно просувається в напрямку дому дідуся Вільяма. Вона перелетіла над дахом та перетнула садок перед будинком, і аж там дія заклинання вичахла. Чарліна ще встигла сіпнутися вбік, щоб опинитися над доріжкою, а тоді впала з глухим стуком. Дівчинка приземлилася на охайній доріжці з плиток нерегулярної форми. Її трясло.
«Нарешті я в безпеці!» — подумала вона. Чарліні чомусь здавалося, що в межах обійстя дідуся Вільяма їй абсолютно нічого не загрожує. Вона це відчувала.
Посидівши трохи на доріжці, дівчинка проговорила:
— Ох, що за день! Подумати тільки, адже все, що я просила, — це добра книга і трохи спокою, щоб її почитати… Ця мені тітонька Семпронія!
Кущі за її спиною зашаруділи. Чарліна сахнулася і мало не заверещала знову, коли гортензії розхилилися і з-за них на доріжку виплигнув блакитний чоловічок.
— Це ти тут тепер усім керуєш? — вимогливо запитав він тоненьким хрипкавим голоском.
Навіть у присмерковому світлі було виразно видно, що цей чоловічок явно блакитний, а не багряний, і що в нього немає крил. Його лице було посічене зморшками, причому більшу частину обличчя займав величезний ніс, але це не було комашине обличчя. Чарлінина паніка розвіялася.
— Ти хто? — запитала вона.
— Кобольд, звичайно, — сказав чоловічок. — Верхня Норландія — країна кобольдів. Я тут займаюся садом.