Чарліна розповіла, як вилізла з вікна й опинилася на гірському пасовищі, де в блакитній квіточці причаївся лабок, і…
— Але він тебе торкнувся? — перебив її Пітер.
— Ні, не встиг, бо я впала з урвища, — пояснила Чарліна.
— Впала з… То чому ти не розбилася? — недовірливо поцікавився Пітер. Він відступив від неї, ніби вирішив, що вона, можливо, — зомбі.
— Я вимовила заклинання, — пояснила Чарліна безтурботним тоном, пишаючись, що їй вдалися справжні чари. — Заклинання польоту.
— Що, справді? — напівзаздрісно-напівпідозріливо видихнув Пітер. — А яке заклинання польоту? Звідки?
— З одної з цих книг, — пояснила Чарліна. — І коли я впала, то мене втримало повітря, і я плавно опустилася вже тут, на садовій доріжці. Не дивися так недовірливо. Коли я приземлилася, там був кобольд, його звати Ролло. Можеш запитати в нього, якщо мені не віриш.
— І запитаю, — сказав Пітер. — Де ця книга? Покажи.
Чарліна зверхньо перекинула косу через плече і пішла до столу. «Книга палімпсеста» явно намагалася сховатися. Її не було на тому місці, де Чарліна її залишила, — але, можливо, це Пітер кудись її запроторив. За якийсь час Чарліна таки знайшла її — та принишкла серед фоліантів «Res Magica», прикинувшись одним із томів енциклопедії.
— Ось вона, — сказала Чарліна, кладучи «Книгу палімпсеста» на «Гекс». — І як ти тільки посмів мені не повірити! А зараз я збираюся знайти собі щось почитати.
Вона підійшла до однієї з полиць і почала шукати якусь підхожу назву. Скидалося на те, що в жодній з цих книг не було оповідок, які подобалися Чарліні, хоча деякі назви звучали досить заманливо. От хоча б, наприклад, «Тавматург як митець» або «Мемуари екзорциста». З іншого боку, «Теорія і практика хоральної інвокації» явно була чимось сухим. Чарліну більше зацікавила книга поруч із «Теорією і практикою…» — «Дванадцять гілок чарівної палички».
Тим часом Пітер сів за стіл і став пожадливо гортати «Книгу палімпсеста». Чарліна саме з’ясувала, що в фоліанті «Тавматург як митець» повно фраз на кшталт: «І таким чином, щасливий чарівничок наповнює наші вуха приємною музикою, подібною на феїну», — ці фрази її спантеличували. Раптом Пітер роздратовано промовив:
— Тут нема заклинання польоту. Я все передивився.
— Може, воно було одноразове, і я його використала? — неуважно висловила припущення Чарліна: вона переглянула «Дванадцять гілок чарівної палички» — і виявила, що це доволі багатообіцяюче чтиво.
— Заклинання не зникають від використання, — заперечив Пітер. — Ні, справді, де ти його знайшла?
— Там. Я ж сказала, — огризнулася Чарліна. — І якщо ти не віриш жодному моєму слову, то чому весь час мене про щось запитуєш?
Вона скинула окуляри, закрила книгу і вийшла зі стосом багатообіцяючих книг у коридор. Зачинивши Пітера в кабінеті, вона пройшла в двері ванної туди і назад, поки не потрапила у вітальню. Тут вона вирішила залишитися, попри затхле повітря. Після того, що вона прочитала в «Res Magica», залите сонцем подвір’ячко здавалося їй надто ненадійним місцем. Її уява малювала лабока, який навис над кущами гортензій, — і Чарліна рішуче всілася на диван.
Коли у двері постукали, вона вже досить далеко просунулася у «Дванадцятьох гілках чарівної палички» — і навіть трохи почала розуміти, про що ця книга.
«Хтось відкриє», — за звичкою подумала Чарліна і не стала відриватися від читання.
Двері відчинилися з нетерплячим грюкотом. Голос тітоньки Семпронії промовив:
— Звичайно ж у неї все гаразд, Вероніко. Просто вона, як завжди, встромила носа в книжку.
Чарліна відірвалася від книги і скинула окуляри саме вчасно, щоб побачити, як услід за тітонькою Семпронією у будинок заходить її мама. Тітонька Семпронія, як завжди, була вбрана у маєстатичні накрохмалені шовки. Пані Бейкер була у респектабельних сірих шатах із лискучим білим комірцем і такими ж манжетами та в благопристойному сірому капелюшку на голові.
«Яке щастя, що сьогодні вранці я переодяглася в чисте…» — Чарліна так і не закінчила цієї думки, бо їй раптом сяйнуло, що решта будинку не в тому стані, який варто демонструвати цим двом високоповажним добродійкам. І річ не тільки в тому, що в кухні повно немитих тарілок і собачих мисочок, а також мильна піна, прання і величезний білий собака, — ні, до всього є ще Пітер, який сидить у кабінеті. Мати, швидше за все, помітить лише кухню — хоч навіть це є досить поганою перспективою. Але тітонька Семпронія — відьма (майже напевне), вона знайде і кабінет, і Пітера в ньому.