— Пані Пендрагон, — сказав король, — ми раді вас бачити. Друзі нашої доньки — наші друзі.
Пані Пендрагон здивувала Чарліну. Вона була зовсім молода, незрівнянно молодша, ніж принцеса, і модно вбрана в переливчасто-синій одяг, який досконало підкреслював її волосся кольору червоного золота і блакитно-зелені очі. «Вона прекрасна!» — не без заздрості подумала Чарліна. Пані Пендрагон зробила перед королем легенький кніксен, вітаючись із ним за руку, і промовила:
— Я збираюся зробити все, на що тільки здатна, сір. Більше нічого не можу сказати.
— Цілком правильно, цілком правильно, — відповів король. — Прошу знову сісти. Сідайте всі. І давайте пити чай.
Усі повсідалися, і поки Сім човгав, роздаючи чашки з чаєм, у кімнаті здійнявся гул респектабельної та витонченої бесіди. Чарліна відчувала себе тут цілком чужою. З непереборним відчуттям, що її тут не мало би бути, вона сіла в куточку найдальшого дивана і спробувала вгадати, ким є решта людей. Приблуда тим часом поважно вмостилася на диван біля Чарліни і виглядала навдивовижу скромно, а це було зовсім їй не властиве. Очі собачки уважно стежили за джентльменом, який роздавав оладки. Цей джентльмен був такий непримітний і безбарвний, що Чарліна забула, як він виглядає, щойно відвела погляд, а щоб згадати, їй довелося знову на нього подивитися. Інший джентльмен, рот якого здавався закритим навіть тоді, коли він говорив, наскільки зрозуміла Чарліна, був королівським канцлером. Скидалося на те, що він має розповісти дуже багато чогось украй секретного пані Пендрагон, яка весь час то кивала, то раптом кліпала, немовби дивуючись тому, що їй сказав канцлер. Ще одна присутня в салоні — дама похилого віку, очевидно, була фрейліною принцеси Хільди, вона здавалася вельми вправною в розмовах про погоду.
— І я нітрохи не здивуюся, якщо сьогодні вночі знову не буде дощу, — власне казала вона, коли до Чарліни підійшов безбарвний джентльмен і запропонував їй оладку з маслом. Носик Приблуди очікувально повернувся за тарелем.
— Ой, дякую, — проговорила Чарліна, рада, що він про неї не забув.
— Візьміть дві, — порадив безбарвний джентльмен. — Його Величність напевне з’їсть усі, які залишаться.
Король у цей момент їв мафіни — два нараз, поклавши один на другий, — і стежив за оладками таким самим голодним поглядом, як і Приблуда.
Чарліна ще раз подякувала джентльменові та взяла дві. Вона ніколи раніше не мала справи з такими масними оладками. Приблуда крутнула носом і легенько тицьнулася ним Чарліні в руку. «Ну добре, ну добре», — пробурмотіла Чарліна, намагаючись відламати шматочок оладки так, щоби масло не капнуло на диван. Масло стікало по пальцях і загрожувало поплямити рукави. Чарліна саме намагалася витерти його носовою хустинкою, коли фрейліна закінчила розповідати те, що в принципі можна розповісти про погоду, і повернулася до пані Пендрагон.
— Принцеса Хільда розказує, що у вас — чарівний хлопчик, — мовила вона.
— Так. Морган, — відповіла пані Пендрагон. Вона так само мала клопоти з маслом, відтак занепокоєно витирала пальці хустинкою.
— А скільки Морганові зараз, Софі? — запитала принцеса Хільда. — Коли я бачила його раніше, він був зовсім немовлям.
— Ой… майже два, — відповіла пані Пендрагон, ловлячи велику золотисту краплю масла, яка саме збиралася впасти на спідницю. — Я залишила його з…
Двері зали відчинилися. У них з’явився маленький пухкенький малюк у забрудненому синенькому костюмчику і з заплаканим лицем. «Ма-ма-ма!» — ревів малюк, чеберяючи в кімнату на непевних ніжках. Але як тільки він помітив пані Пендрагон, на його лиці розпливлася сліпуча усмішка. Він витягнув руки і кинувся до неї, а тоді заховав лице у складках її спідниці. «Мама!» — вигукнув він.
За ним у двері пропливло схвильоване на вигляд створіння у формі видовженої краплини, але з обличчям спереду. Скидалося на те, що це створіння — ціле з полум’я. Воно принесло з собою повів жаркого повітря і змусило всіх присутніх у кімнаті роззявити роти від подиву. За ним у кімнату ввірвалася ще більш схвильована покоївка.
За покоївкою зайшов хлопчик — дитина з найбільш ангельською зовнішністю, яку Чарліні будь-коли доводилося бачити. Маса світлих кучериків облямовувала його молочно-біле, з рум’янцем, херувимське личко. Його величезні блакитні очі виглядали сором’язливо. Гостреньке підборіддя спиралося на жабо з білосніжного мережива, а решта його маленького і граційного тіла була затягнута у світло-синій оксамитовий костюм із великими срібними ґудзиками. Коли він зайшов, його губи, схожі на пуп’янок троянди, розтягнулися в скромну усмішку, від чого на ніжних щічках з’явилися чарівні ямочки. Чарліна уявити не могла, чому пані Пендрагон дивиться на нього з таким жахом. Поза сумнівом, він був просто чарівним дитям. А які в нього довгі й вигнуті вії!