— Яких саме продуктів?
— Печінка і шинка, — відповів Пітер. — Кабачок. Знову кілька ріпок, а ще шматок кролятини. Кілька цибулин, дві відбивні та порей. Насправді зовсім легко.
«Ну-ну!» — подумала Чарліна. Аби не сказати нічого грубого, вона обернулася, щоб піти у кімнату.
— А хочеш знати, як я повернув сюди вазу з квітами? — гукнув їй услід Пітер.
— Ти сам сів на візок, — холодно мовила Чарліна і пішла читати «Дванадцять гілок чарівної палички».
Але це нічого не дало. Вона раз по раз піднімала очі з-над книги і бачила вазу з гортензіями, а тоді переводила погляд на візок і замислювалася, чи Пітер справді сів на нього і зник разом із пообіднім чаєм. А тоді її починала гризти думка, як же йому вдалося повернутися. І за кожним таким разом вона дедалі певніше усвідомлювала, що її тверда рішучість бути доброю до Пітера ні до чого не привела. Чарліна протрималася майже годину, а тоді пішла назад до кухні.
— Перепрошую, — промовила вона. — То як ти повернув сюди ці квіти?
Пітер штрикав ложкою вариво в каструлі.
— Думаю, ще не готове, — зауважив він. — Ложка відскакує.
— Ой, ну чого ти так, — сказала Чарліна. — Я ж ввічлива.
— Розповім після вечері, — пообіцяв Пітер.
Він дотримав слова, мало не звівши її з розуму. Цілу годину він мовчав, аж поки вони не розділили вміст каструлі між двома мисками. Це виявилося нелегким завданням, бо Пітер не зробив собі клопоту ні почистити овочі, ні нарізати продукти, перш ніж класти їх у каструлю. Кабачок довелося роздовбувати навпіл двома ложками. До того ж Пітер не згадав, що м’ясо належало би посолити. Усе — бліда водяниста шинка, шматок кролятини, ціла ріпка і розм’якла цибулина — плавало в ріденькій прісній юшці. Страва виявилася жахливою, і це ще м’яко кажучи. З усіх сил намагаючись бути доброю, Чарліна нічого про це не сказала.
Добре в тому всьому було тільки те, що Приблуді вариво сподобалося. Це означало, що вона вихлебтала всю юшку і старанно виїла всі м’ясні шматочки з-поміж кабачка. Чарліна зробила приблизно те саме, намагаючись не здригатися. Вона зраділа, що Пітер заговорив, відвертаючи її увагу від їжі.
— А чи знаєш ти, — почав він, ще й досить-таки бундючно, як на Чарліну. Але вона бачила, що він уже уклав собі в голові, як буде це розказувати, і може розказати тільки в такий спосіб. — А чи знаєш ти, що коли щось зникає з візка, воно потрапляє в минуле?
— Ну, думаю, що минуле — досить непогане сховище для відходів, — зауважила Чарліна. — Принаймні поки ти впевнений, що це таки справді минуле, а також що речі, яких ти позбувся, не повернуться знову, тільки вже гнилими, і…
— Ти хочеш слухати чи ні? — запитав Пітер.
«Ти повинна бути доброю», — сказала Чарліна сама собі. Вона з’їла ще шматочок гидотного кабачка і кивнула.
— …і що деякі частини цього будинку — в минулому? — вів далі Пітер. — Насправді я не сів на візок. Я просто пішов на розвідку, взявши перелік ходів, куди мені треба повернути. На те місце я натрапив цілком випадково, щоправда. Певно, я десь раз чи два повернув не туди.
«Мене це зовсім не дивує», — подумала Чарліна.
— Як би там не було, — сказав Пітер, — я потрапив у місце, де сотні кобольдів мили чайнички, розкладали страви на таці для сніданку, для чаю, і так далі. А я трохи знервувався, коли їх побачив, — через те, як ти їм тоді допекла з тими гортензіями, але намагався бути ввічливим, усміхався їм по дорозі, привітно кивав і все таке. І мене по-справжньому вразило, що всі вони також кивали мені у відповідь, усміхалися і цілком дружньо казали «Доброго ранку». Ну, то я так і йшов, кивав наліво і направо, усміхався, аж поки не дійшов до кімнати, якої раніше не бачив. Коли відчинив двері, то перша річ, яку я зауважив, була ваза з квітами, що стояла на краю довжелезного стола. А наступною річчю, яку я побачив, був чарівник Норланд, що сидів за столом…
— Сили небесні! — вирвалося в Чарліни.
— Я також здивувався, — зазначив Пітер. — Чесно кажучи, я просто остовпів і витріщився. Він виглядав цілком здоровим — ну, знаєш, міцним і рум’яним, і волосся мав набагато більше, ніж я пам’ятав, — і працював над тою картою, яку ми знайшли у валізі. Вона була розгорнута на всю довжину стола, а заповнив він її ще десь тільки на чверть. Думаю, це‑то мені якраз і підказало, в чім річ. Так чи інакше, він підняв на мене очі та цілком ввічливо сказав: «Чи тобі не було би важко зачинити двері? Тут трохи протяг».
Тоді, перш ніж я встиг щось сказати, він знов підняв очі і спитав: «Ради всього святого, хто ти?».