Я відповів: «Я — Пітер Регіс».
Після цих моїх слів він звів на переніссі брови і промовив: «Регіс? Регіс? Чи ти часом не який-небудь родич Білогорської відьми?».
«Це моя мама», — відповів я.
А він сказав: «Не думав, що в неї є діти».
«Тільки я, — відповів я йому. — Мого тата вбило величезною лавиною у Межигір’ї відразу після мого народження».
Він нахмурився ще більше і сказав: «Але ж ця лавина зійшла лише місяць тому, юначе. Кажуть, що її підлаштував лабок і що під нею загинуло чимало людей. Чи, може, ми говоримо про лавину, яка зійшла сорок років тому?» — і подивився на мене дуже суворо і підозріливо.
Я не знав, як зробити, щоб він мені повірив. Я сказав: «Присягаюся, що це правда. Якась частина вашого будинку, судячи з усього, переміщується назад у часі. Саме туди і зникають пообідні чаї. Крім того — що могло би це довести — вчора ми поставили цю вазу з квітами на візок, і вона перемістилася сюди до вас». Він подивився на вазу, але нічого не сказав. Тоді я сказав: «Я прибув до вашого будинку, бо моя мати влаштувала, щоб я став вашим учнем».
Він сказав: «Справді? Значить, я дуже сильно хотів, щоби вона була мені зобов’язана. На мій погляд, у тебе нема жодного видатного таланту».
«Я вмію чаклувати, — сказав я, — але моя мати вміє влаштувати все, що захоче».
Він сказав: «Це правда. У неї надзвичайно сильний характер. І що я сказав, коли ти з’явився?»
«Нічого, — сказав я. — Вас там не було. Дівчинка на ім’я Чарліна Бейкер доглядала за вашим домом — чи принаймні мала наглядати, але пішла на роботу до короля і там зустріла вогняного демона…»
Тут він із враженим виглядом перебив мене: «Вогняний демон? Юначе, це дуже небезпечні створіння! Чи не хочеш ти мені сказати, що невдовзі у Верхній Норландії з’явиться Відьма Пустирищ?»
«Ні-ні! — відповів я. — Один із придворних магів короля Інгарії покінчив із Відьмою Пустирищ уже майже три роки тому. А цей вогняний демон був якось пов’язаний із королем Верхньої Норландії — так сказала Чарліна. Думаю, з вашої точки зору вона всього лише новонароджена, але вона сказала, що ви захворіли, що ельфи забрали вас із собою, щоб вилікувати, і що її тітонька Семпронія владнала, щоб Чарліна на час вашої відсутності наглядала за вашим домом».
Чарівник виглядав дуже схвильованим цією звісткою. Він відкинувся на спинку стільця і закліпав. «У мене є двоюрідна племінниця на ім’я Семпронія, — сказав він трохи протяжно і ніби обдумуючи мої слова. — Це могло би бути так. Семпронія, як я припускаю, поріднилася з дуже респектабельною сім’єю…
— Ой, та звичайно ж! — підтвердив я. — Бачили б ви Чарлінину матір. Вона така респектабельна, що не дозволяє Чарліні взагалі нічого робити.
«Красно тобі дякую, Пітере! — подумала Чарліна. — Тепер він думає, що я тільки місце займаю!»
— Але це його насправді зовсім не зацікавило, — вів далі Пітер. — Він хотів знати, через що захворів, а я не міг йому сказати. А ти знаєш? — запитав він у Чарліни.
Чарліна похитала головою. Пітер здвигнув плечима і сказав:
— Тоді він зітхнув і сказав, що думає, що це не має особливого значення, бо, судячи з усього, цього не уникнути. А тоді зауважив, доволі жалібно, весь такий спантеличений: «Я ж не знаю ніяких ельфів!».
Я пояснив: «Чарліна сказала, що ельфів прислав король».
«А! — сказав він. Було видно, що йому полегшало. — Авжеж, це могло би бути! У королівській сім’ї є ельфійська кров: дехто з них одружувався з ельфами, а ельфи, гадаю, підтримують зв’язки». Тоді він подивився на мене і зауважив: «Отже, твоя оповідь починає складатися докупи».
Я відповів: «Ну, так і має бути. Це все правда. А от чого я не розумію, то це того, чим ви так розізлили тих кобольдів».
«Нічим, запевняю тебе, — відповів він. — Кобольди — мої друзі, і були мені друзями багато років. Вони роблять для мене надзвичайно багато роботи. Я міг би розізлити кобольда не більше, ніж свого друга — короля».
Було видно, що його це трохи роздратувало, тому я подумав, що краще буде змінити тему. Я сказав: «А можна, я тоді спитаю вас про цей будинок? Ви його побудували чи знайшли?»
«Знайшов, — відповів він. — А точніше, купив його, коли був ще чарівником-початківцем, бо він виглядав малим і дешевим. А тоді виявив, що це лабіринт із багатьма ходами. Це було надзвичайне відкриття, скажу я тобі. Судячи з усього, раніше він належав чарівникові Мелікоту, тому самому, котрий зробив так, щоби дах Королівського особняка виглядав золотим. Я завжди сподівався, що десь у будинку сховано справжнє золото, яке на той час було в королівській скарбниці. Король роками його шукав, знаєш».