Вони стояли перед величезною добре освітленою печерою, в якій метушилися юрми синеньких чоловічків. Було важко сказати, чим більшість із них зайняті, бо роздивитися печеру не давав дуже дивний предмет при самому вході. Предмет нагадував кінні сани, якими у Верхній Норландії користувалися взимку, коли випадав сніг і ставало неможливо їздити підводами чи каретами. От тільки ця штука не мала голоблі, щоб можна було б запрягти коня. Натомість ззаду стирчала величезна вигнута ручка, розкішно оздоблена завитками. При цьому предметі працювали десятки кобольдів, які повзали по ньому, ніби мурашки. Одні оббивали його всередині овечими шкурами, інші різьбили орнаменти, а ще інші малювали ззовні блакитні квіти на золотому тлі. Хоч що б це не було, після завершення роботи воно мало виглядати надзвичайно велично.
Пітер звернувся до Чарліни:
— Можна сподіватися, що цього разу ти поводитимешся ввічливо? Чи принаймні пам’ятатимеш, що треба бути тактовною?
— Спробую, — сказала Чарліна. — Це залежить…
— Тоді я сам вестиму переговори, — попередив Пітер. Він поплескав найближчу кобольдиху по плечі: — Вибачте. Чи не могли б ви сказати, де мені знайти Тіммінза?
— Там далі у печері, — пропищала кобольдиха, показуючи пензликом. — Працює над годинником із зозулею. Навіщо він вам?
— Маємо розказати йому одну дуже важливу річ, — відповів Пітер.
Це привернуло увагу більшості кобольдів, що працювали над дивним предметом. Декотрі з них обернулися й тривожно дивилися на Приблуду. Приблуда негайно прибрала веселого, стриманого і милого вигляду. Інші дивилися на Чарліну і вишиту торбу, яка сіпалася в її руках.
— Хто там у тебе? — спитав один з кобольдів у Чарліни.
— Ролло, — відповіла Чарліна.
Більшість кобольдів кивнули, причому без жодного здивування. Коли Пітер запитав, чи можна піти поговорити з Тіммінзом, усі ще раз кивнули і сказали: «Ідіть». Чарліні здалося. що Ролло тут недолюблюють. Очевидно, Ролло також це знав, бо перестав борсатися і сидів тихесенько, поки Пітер обходив дивний предмет, за ним ішла Чарліна, тримаючи торбу обіруч з боків та намагаючись не вимазати її об свіжу фарбу.
— Що це ви робите? — поцікавилася вона дорогою в найближчої групки кобольдів.
— Замовлення від ельфів, — відповів один із них.
Інший додав:
— Має дорого коштувати.
Третій сказав:
— Ельфи завжди добре платять.
Чарліна пішла далі, вглиб печери, так нічого і не дізнавшись. Печера була величезна, між запрацьованих дорослих тут усюди гасала кобольдівська дітлашня. Більшість дітей, угледівши Приблуду, заверещали і кинулися навтьоки. Їхні батьки переважно просто обережно відступали, ховаючись за тим, над чим працювали, і далі фарбували, полірували або різьбили. Пітер вів Чарліну з Приблудою між кониками-гойдалками, ляльковими будиночками, стільчиками для немовлят, шафковими годинниками, скринями, дерев’яними ляльками на пружинах, аж поки вони нарешті дійшли до годинника з зозулею. Помилитися було неможливо. Годинник був просто гігантський. Величезна дерев’яна шафка годинника здіймалася аж до освітленого магічним світлом склепіння печери; окремо стояв циферблат, закриваючи більшу частину стіни печери за шафкою. Сама ж зозуля, яку два десятки кобольдів старанно обліплювали пір’ям, була, певно, більша за Пітера й Чарліну вкупі. Чарліна здивувалася, кому це міг знадобитися такий величезний годинник.
Тіммінз порався в масивному годинниковому механізмі, орудуючи маленьким гайковим ключем.
— Ось він, — сказав Пітер, упізнавши його по носі.
Пітер підійшов до велетенського механізму і прокашлявся:
— Перепрошую. Кгм. Перепрошуємо.