— І це ж навіть не дуже тяжкий вантаж, — сказав він принцові. — І, напевно, останній. У них більше не лишилося грошей, хіба що король продасть свої книги.
Принц Людовік зареготав.
— Він радше помре, ніж це зробить, — що мене цілком влаштовує, звісно ж. Тому нам доведеться придумати якийсь інший спосіб роздобувати гроші. Утримання Кастель-Жоє обходиться страшенно дорого.
Він подивився на навантажених кобольдів, які ледве пересували ноги.
— Рухайтеся там, ви! Мені треба повертатися в Королівський особняк на чай.
Безбарвний джентльмен кивнув і пішов назад до кобольдів, готовий ще раз когось накопати, а принц чекав на нього зі словами:
— Уявляєш, якщо я більше ніколи в житті не побачу жодної оладки, то й це буде для мене надто швидко!
Кобольди побачили, що надходить безбарвний джентльмен, і з останніх сил спробували квапитися. Тим не менше, Чарліні здалося, що минула ціла вічність, поки процесія зникла з поля зору, а на доріжці затихли кроки. Вона міцно притулила до себе Приблуду, яка, здавалося, була готова вискочити з кущів і погнатися за вервечкою кобольдів. Чарліна глянула крізь листя на Тіммінза:
— Чому ви раніше не розказали про це? Чому ви не сказали про це принаймні чарівникові Норланду?
— Нас ніхто не питав, — з ображеним виглядом відповів Тіммінз.
«Ну звісно, ніхто не питав! — подумала Чарліна. — Ось чому лабок підкупив Ролло, щоби той посіяв чвари між кобольдами і дідусем Вільямом. Адже дідусь Вільям врешті-решт запитав би кобольдів про золото, якби не занедужав».
Вона подумала, що добре, що той лабок уже мертвий. Якщо він справді батько принца Людовіка, як стверджує Тіммінз, то, певно, збирався трохи згодом убити кронпринца Людовіка і правити країною замість нього. Зрештою, десь так він був їй сказав. «Але, тим не менше, ще треба якось упоратися з принцом Людовіком, — подумала Чарліна. — Я справді мушу сказати про нього королю».
— Схоже, тим кобольдам живеться нелегко, — сказала вона Тіммінзові.
— Так, — погодився Тіммінз. — Однак наразі вони не просили нас про допомогу.
«А вам, звичайно ж, і на думку не спало допомогти їм без їхнього прохання? — подумала Чарліна. — Ну чесне слово! Я здаюся!»
— Покажеш мені шлях додому? — спитала вона.
Тіммінз завагався.
— Ти справді думаєш, що вогняний демон буде радий дізнатися, що гроші зникають у Кастель-Жоє? — спитав він.
— Так, — відповіла Чарліна. — Або його сім’я.
Розділ п’ятнадцятий,
Тіммінз з наріканнями і зітханнями повів Чарліну заплутаним зворотним шляхом до печери кобольдів. Там він зупинився, радісно сказав: «Звідси ти вже і сама знаєш дорогу», — і зник у печері, залишивши Чарліну саму з Приблудою.
Клопіт полягав у тому, що насправді Чарліна зовсім не знала дороги від печери додому. Вона кілька хвилин постояла біля предмета, який Тіммінз назвав кріслом-саньми, розмірковуючи, що ж робити далі, а ще — спостерігаючи за кобольдами. Ті не звертали на неї ані найменшої уваги і весь час фарбували, обстругували й обтягували тканиною цей предмет. Нарешті Чарліна вирішила опустити собачку на землю.
— Приблудо, — попросила вона, — покажи мені дорогу до будинку двоюрідного дідуся Вільяма, будь розумною собачкою.
Приблуда радісно потрюхикала геть. Але вже невдовзі Чарліна почала серйозно сумніватися, чи Приблуда дійсно така вже розумна. Собачка собі трюхикала, а Чарліна йшла за нею; і вони весь час повертали ліворуч, а потім праворуч, і знову праворуч — здавалося, вони йшли годинами. Чарліна глибоко поринула в роздуми про своє відкриття, тому кілька разів не встигала помітити, чи Приблуда повернула наліво, чи направо. Їй доводилося зупинятися в майже цілковитій темряві й кликати: «Приблудо! Приблудо!» — аж поки собачка не поверталася до неї. Мабуть, таким чином Чарліна подвоїла шлях, який їм довелося пройти, особливо Приблуді: та почала важко перебирати ногами й напружено дихати, висолоплюючи язик. Однак Чарліна не наважувалася взяти її на руки, бо боялася, що тоді вони точно не доберуться додому. Натомість Чарліна почала говорити вголос, щоби підбадьорити собачку й себе.