Безбарвний джентльмен кивнув і розставив перед Людовіком свої тоненькі багряні ручки. Та саме цієї миті в кімнату причовгав Сім із золотим зливком у руках. Він жваво зробив кілька кроків до безбарвного джентльмена і впустив золотий зливок йому на ноги.
Після цього дуже швидко сталося надзвичайно багато всього.
Поки джентльмен, почервонівши від болю, стрибав і репетував, Морган, здавалося, мав ось-ось задихнутися. Він дивно вимахував кінцівками, ніби в конвульсії. І враз принц Людовік несподівано для себе виявив, що намагається втримати на руках високого дорослого чоловіка в елегантному костюмі з синього сатину. Тож принц Людовік відпустив цього чоловіка, який негайно розвернувся і зацідив принцові кулаком межи очі.
— Як ти смієш?! — заверещав принц. — Я до такого не звик!
— Сам собі винен, — відповів чарівник Хаул і вдубасив принца ще раз.
Цього разу принц Людовік наступив на свою перуку, посковзнувся і впав із глухим грюкотом.
— Ось єдина мова, яку розуміють лабокіни, — через плече зауважив Хаул, звертаючись до короля. — Хочеш іще, Люді, хлопчику?
У цю ж мить Морган, який виявився вдягненим у синій оксамитовий костюмчик Блима, вкрай пом’ятий і дуже завеликий на нього, кинувся до чарівника з криком: «Тато, тато, ТАТО!».
«Зрозуміло! — подумала Чарліна. — Вони якось помінялися місцями. Дуже добрі чари. Хотіла б я знати, як це робиться».
Спостерігаючи, як чарівник обережно відводить Моргана подалі від принца, вона замислилася, чому Хаул хотів бути вродливішим, ніж є. Його зовнішність була втіленим уявленням більшості людей про надзвичайно вродливого чоловіка. Лише волосся, подумала Чарліна, здавалося трохи занадто казковим. Воно спадало на плечі, обтягнуті синім сатином, небачено прекрасними золотавими хвилями.
У цей-таки момент Сім, перед яким і далі вистрибував безбарвний джентльмен, ступив крок назад і спробував зробити якесь оголошення. Але Морган здіймав такий вереск, а Приблуда вигавкувала так завзято, що чути було лише «Ваша Величносте» і «Ваша Королівська Високосте».
Під час Сімової промови чарівник Хаул глянув у бік каміна і кивнув. Тоді між чарівником і Кальцифером сталося щось дивне — і не спалах світла, і не те щоби осяяння невидимим промінням. Чарліна все ще намагалася пояснити сама собі, що ж це було, аж раптом принц Людовік якось скулився і зник, а з ним зникнув і безбарвний джентльмен. Замість лабокінів щулили вуха два кролики.
Чарівник Хаул глянув на них, а тоді на Кальцифера.
— А чому саме кролики? — запитав він, піднімаючи Моргана на руки. Морган миттю перестав верещати, і запала тиша.
— Та все оце тут вистрибування, — відповів Кальцифер, — якось навело мене на думку про кроликів.
Безбарвний джентльмен і далі підскакував, але тепер уже в подобі великого білого кроля з вибалушеними багряними очима. Принц Людовік, який став солом’яно-жовтим кроликом з іще більше вибалушеними багряними очима, здавався надто наляканим, щоб рухатися. Він щулив вушка і ворушив носиком…
Цієї миті Приблуда напала.
Тим часом у приміщенні з’явилися гості, прибуття яких намагався оголосити Сім. Приблуда задушила жовтавого кроля мало не під полоззям кобольдівського розписного крісла-саней, яке штовхала Білогорська відьма. У кріслі, обкладений горою синеньких подушечок, сидів дідусь Вільям, усе ще блідий і худий, але помітно при кращому здоров’ї. Він, відьма і Тіммінз, який стояв на подушках, перехилившись за різьблені сині бильця саней, усі разом спостерігали, як Приблуда з тоненьким гарчанням схопила жовтавого кролика за шию і так само з гарчанням перекинула його, вже мертвого, собі через голову, на килим.
— Оце-то так! — майже разом сказали чарівник Норланд, король, Софі та Чарліна. — А ми думали, що для такого Приблуда замала!
Принцеса Хільда дочекалася, коли кролик з глухим стуком впаде на килим, і поважно рушила до крісла-саней. Вона велично проігнорувала шалену гонитву Бродяжки за білим кроликом по всій кімнаті.
— Люба принцесо Матильдо, — промовила принцеса, простягаючи до Пітерової матері обидві руки. — Як давно ми вас тут не бачили. Сподіваюся, ви запланували тривалий візит до нас.
— Це залежить, — сухо сказала відьма.
— Друга кузина моєї доньки, — пояснив король Чарліні та Софі. — Воліє, щоб її називали відьмою чогось там. Завжди дратується, коли її називають принцесою Матильдою. Моя донька навмисне її так назвала, звичайно. Хільда не терпить снобізму навиворіт.