І тоді я зрозуміла, що однієї ночі муситиму їх убити, одразу всіх чотирьох. Я нічого не зможу вдіяти, доки цього не зроблю. І вдень, і вночі я або спала, або вибудовувала плани, як би це найліпше влаштувати.
Навіть коли жінки приносили мені новини, я не знала напевно, чи вони правдиві. Я не могла йняти віри нікому.
Електра бігала палацом, створюючи протяги й усіх нервуючи. Вона взяла собі за правило без кінця повторювати мені ті самі фрази, щоразу висувати мені ті самі звинувачення.
— Ти дозволила, щоб її принесли в жертву! Ти повернулася додому без неї.
Я ж, у свою чергу, продовжувала ігнорувати дочку. Натомість, мені треба було розповісти Електрі, що її батько виявився зовсім не таким сміливцем, яким вона і досі його уявляла, а радше лисом у людській подобі.
Мені треба було змусити її зрозуміти, що саме його слабкість спричинила смерть її сестри.
Мені треба було зробити так, аби вона стала моєю спільницею у бажанні помсти. Замість цього я покинула Електру горіти в її власному гніві, велику частку якого тепер було спрямовано супроти мене.
Коли вона увіходила до моєї кімнати, я завжди прикидалася, ніби сплю, чи просто відверталася від неї. Моя дочка мала багато чого розповісти старійшинам і чотирьом солдатам Агамемнона.
Я бачила, що й вони вже від неї втомилися.
Але одного дня я почала дослухатися до її слів уважніше, ніж перед тим, бо вона видалася мені більш схвильованою, ніж зазвичай.
— Еґістус,– сказала Електра,– уночі ходить цими коридорами. Він з'являється на порозі моєї кімнати. Іноді я прокидаюсь і бачу, що він стоїть у ногах мого ліжка й усміхається до мене, а потім відступає і розчиняється в темряві.
Еґістус був нашим заручником. Його тримали в підземній в'язниці під нашою опікою, як це називав мій чоловік, уже понад п'ять років. Від самого початку було вирішено добре його годувати й не чинити йому ніякої шкоди, оскільки він був «ласою здобиччю» – вродливий і розумний, безжальний і з багатьма послідовниками в тих диких землях, звідки був родом, принаймні, так мені було сказано.
Коли наше військо вперше захопило родинну фортецю Еґістуса, ніхто не міг передбачити, що кожного ранку двох охоронців мого чоловіка знаходитимуть у калюжі їхньої власної крові. Хтось убачав у цьому прокляття. Було поставлено охорону, щоб стерегти охоронців, було послано шпигунів чатувати всю ніч. Але все одно двох охоронців мого чоловіка щоранку, варто було сонцю визирнути з-за обрію, знаходили мертвими в калюжі власної крові. Дуже скоро з'явилося припущення, що їх убиває Еґістус, і дійсно, ця підозра підтвердилася, коли його було взято заручником, бо відтоді жоден охоронець не помер від чужої руки. Послідовники Еґістуса пропонували за нього викуп, але мій чоловік вирішив, що тримати такого підступного чоловіка в почесному ув'язненні ліпше та вигідніше, ніж посилати цілу армію на упокорення його послідовників, які тим часом відступили в передгір'я.
Зустрічаючись зі своїми радниками, мій чоловік частенько, щоб розважитися, запитував у них, чи немає заколотів або й іншого неспокою в нещодавно завойованих землях, а коли чув, що все добре, що там панує лад і спокій, усміхався й казав: «Доки ми тримаємо Еґістуса тут, усе буде добре. Перевірте, чи міцно тримаються його ланцюги. Упевнюйтеся в їх міцності щодня».
Роки йшли, і поступово про нашого в'язня почали ширитися інші чутки. Тепер уже говорили про те, який він красень і які добрі манери має. Хтось із жінок, що були мені за служниць, розповів про те, як він приручав птахів, які залітали до його в'язниці крізь високе вікно. А інша тихенько прошепотіла якось, що Еґістус уміє заманити до своєї в'язниці молоденьких прислужниць і навіть хлопчиків-служок. А якось, коли я запитала, через що мої покоївки так таємничо всміхаються, вони нарешті зізналися, що тамують усмішки тому, що одна із них почула ритмічний дзенькіт ланцюгів, що долинав із Еґістусової в'язниці, а коли вона зачаїлася неподалік, то побачила, як із підземелля вийшов молоденький прислужник і з паленіючим від пристрасті та сорому лицем повернувся до кухні виконувати свої безпосередні обов'язки.
А ще було дещо, про що мені казала мати, коли я виходила заміж. То була давня історія, в якій батько мого чоловіка, охоплений нестримним гнівом, наказав убити двох єдинокровних братів Еґістуса й, нашпигувавши їх спеціями, запекти та подати на святкову вечерю їхньому батькові. Це все пригадалося мені тепер, коли я почала думати про нашого в'язня. Він міг мати свої власні резони для помсти моєму чоловікові, варто тільки надати йому такий шанс.
Коли Електра знову поскаржилася, що бачила у своїй кімнаті нашого в'язня, я сказала, що це їй привиділося. Вона ж наполягала, що нічого їй не привиділося, вона бачила Еґістуса на власні очі.
— Він розбудив мене своїм шепотом. От тільки слів його я не змогла розібрати. Він зник раніше, ніж я встигла покликати охорону. Коли ж охоронці прийшли, вони поклялися мені, що ніхто не проходив повз них, але я знаю, що вони помиляються. Еґістус уночі ходить палацом. Спитай у своїх служниць, якщо не віриш мені.
Я сказала їй, що не бажаю більше ніколи про таке чути.
— Ти чутимеш про це щоразу, коли таке траплятиметься знову,– відповіла вона з викликом.
— Ти кажеш це так, ніби хочеш, аби він приходив до тебе ночами,– сказала я Електрі.
— Я хочу, щоб повернувся мій батько,– відповіла вона.– Тільки тоді я почуватимусь у безпеці.
Я вже зібралася сказати, що не варто так сліпо вірити в зацікавленість її батька в безпеці його дочок, але, натомість, продовжила розпитувати Електру про Еґістуса. Я попросила її описати його.
— Невисокий, трохи здіймає догори лице, коли бачить, що я прокинулась, і всміхається так, ніби давно мене знає. Він має хлоп'яче обличчя і фігурою теж нагадує хлопця.
— Він лишається в ув'язненні вже багато років. Він – убивця,– сказала я.
— Я бачила чоловіка,– відповіла Електра,– котрий цілком відповідає опису однієї зі служниць, яка бачила Еґістуса, прикутим ланцюгами в підземеллі.
Я почала лягати спати раніше, щоб прокидатися ще затемна. Але зауважила я тільки тишу, що панувала навколо мене. Охоронці за моїми дверима міцно спали. Іноді я перевіряла міцність їхнього сну, босоніж і ледве дихаючи, переходячи з кімнати до кімнати. Я не ходила далеко. Але чула лише чоловіче хропіння, що долинало з якоїсь віддаленої кімнати. Цей звук мені подобався, бо означав, що моїх кроків ніхто не чує, що мого дихання ніхто не зауважить.
Відтепер я мала план, і він полягав у тому, щоб знайти Еґістуса й умовити його зробитися моїм спільником.
Минув тиждень чи трохи більше, перш ніж я наважилася спуститися в підземелля. Якщо мене хтось побачить, вирішила я, прикинуся, що ходжу уві сні. Однак я не знала напевно, в якому саме підземеллі тримають Еґістуса – у тому, що міститься під поверхом із головною палацовою кухнею та коморою, чи в якомусь окремому погребі.
Я почала блукати коридорами в найтемнішу нічну пору, коли все навкруги завмирало. І от однієї ночі я буквально наштовхнулася на нашого палацового привида. Він мав зовсім такий юний і навіть хлоп'ячий вигляд, як описувала Електра, геть не було схоже, що він багато років просидів у підземеллі.
— Я тебе шукала,– прошепотіла я.
Він зовсім не злякався й не кинувся навтьоки. Натомість, спокійно мене розглядав.
— Ти – та жінка, чию дочку було принесено в жертву, кого поховали заживо під кам'яною брилою і яка блукала цими коридорами. Я за тобою спостерігав.
— Якщо ти мене викажеш,– сказала я,– охоронці тебе уб'ють.
— Чого тобі треба? – поцікавився він.– Мусиш бути відвертою. Якщо ти не спробуєш мене використати, напевно, це захоче зробити хто-небудь інший.