— Я накажу охоронцям не відходити від твоїх дверей ні вдень, ні вночі.
— Охоронцям? – перепитав він і всміхнувся.– Я знаю тих, кого слід остерігатися. Ніщо не ховається від мого ока. То чого ж тобі треба?
У мене була лише мить, щоб наважитись, але, заговоривши, я зрозуміла, що вже давно все вирішила й тепер була готовою.
— Четверо солдатів, які приїхали з нами з табору,– сказала я.– Я хочу, щоб їх було вбито. Можу провести тебе до кімнати, де вони сплять. Їхні двері охороняють, але вночі охорона теж спить.
— Щоб усіх чотирьох було вбито тієї самої ночі? – запитав він.
— Так.
— А натомість?
— Усе,– прошепотіла я, а потім приклала палець до вуст і, швидко розвернувшись, пішла до своїх покоїв так тихо, як тільки спромоглася.
Але після цієї розмови нічого не сталося. Я усвідомила, що, можливо, поставила на карту занадто багато, та мені було ясно й те, що, коли щось станеться, доведеться ризикнути набагато більшим. Я спостерігала за чотирма солдатами. Я спостерігала за старійшинами, котрих мій чоловік залишив як радників, коли йшов на війну. Я уважно дослухалася до чуток і побрехеньок, що ними обмінювалися мої служниці.
Я використала Ореста як виправдання для своїх виходів за межі моїх власних покоїв. Я ходила за сином, коли він улаштовував двобої на мечах із одним з охоронців або його малолітнім сином, який частенько був поруч зі своїм батьком. У ці дивні часи, коли ширилися чутки про переможні битви нашого війська, я знала, щось має статися, щось або хтось подасть мені якийсь знак, хай навіть не бажаючи цього, заздалегідь попередить мене про переможне повернення Агамемнона, іще задовго до того, як прийдуть офіційні новини.
Щоночі я виходила на свої безшумні прогулянки коридорами палацу, а повернувшись, засинала, і прокидалася вже далеко після сходу сонця, коли до мене приходив Орест, повний життєвої енергії, завжди з розмовами про свого батька, про мечі та солдатів.
І от однієї такої ночі, щойно поринувши в найміцніший сон, я прокинулася від крику сови під моїм вікном, а потім до мене долинув уже зовсім інший звук. Я тихо лежала й дослухалася до кроків, що віддалялися від моїх дверей, дослухалася до голосів і криків, адресованих солдатам, котрі мусили охороняти мене ціною власного життя.
Коли я підійшла до дверей, мені не дозволили вийти з кімнати й не дозволили нікому увійти всередину. А потім залунали голосніші викрики,– чоловічі голоси роздавали накази, хтось бігав, Електра говорила на підвищених тонах. А потім двоє чоловіків привели до моєї кімнати Ореста.
— Що сталося? – запитала я.
— Чотирьох солдатів, що приїхали з тобою, знайшли мертвими в калюжі крові. Їх убили власні охоронці,– відповів один із чоловіків.
— Їхні власні охоронці? – перепитала я.
— Не хвилюйся, охоронців уже знешкоджено.
Я визирнула з кімнати й побачила, як коридором до виходу з палацу несуть тіла. Потім я повернулася до кімнати й якомога м'якше заговорила до Ореста в намаганні відвернути його увагу від усього, що відбувається. Коли прийшла Електра, я жестом показала їй не говорити про сьогоднішні вбивства у присутності молодшого брата. Змушена мовчати, вона швидко вислизнула з кімнати, залишивши і мене, і Ореста у спокої. Коли вона повернулася, то прошепотіла мені на вухо, що поговорила зі старійшинами, котрі запевнили її, що це сталося через непорозуміння в картярській грі чи грі в кості між охороною та чотирма солдатами. Вони всі добряче випивали.
— Обличчя охоронців були заплямовані кров'ю, як і їхні кинджали,– сказала Електра.– Вони, напевно, були п'яні. Але більше вони вже не питимуть і нікого не вб'ють.
А потім Електра додала, що нічна пригода була лише непорозумінням, що іноді виникають між чоловіками, й нічим більше.
— Батько, коли він повернеться, навіть уваги на це не зверне,– сказала вона.
Від мого імені донька віддала наказ заборонити будь-які картярські ігри та гру в кості.
— Під заборону також підпадає пиятика, аж до того часу, коли повернеться Агамемнон,– сказала Електра.
Я вивела Ореста на чисте повітря й говорила із ним дуже м'яко, доки ми шукали солдата, котрий потренує його в мистецтві володіння мечем.
Я вирішила, що й надалі ходити нічними коридорами буде занадто небезпечно. У найтемніші години доби я стояла біля своїх дверей, уважно дослухаючись до найменшого звуку.
Однієї ночі, як я й очікувала, з'явився Еґістус. Він, як лис, що узяв слід, спритно рухався темними коридорами й провів мене за собою до якогось приміщення, де нікого не було.
— Тепер я маю людей, готових виконувати мої накази,– прошепотів він.– Ми можемо зробити будь-що.
— Ідіть до осель усіх старійшин, яких мій чоловік залишив правити,– прошепотіла я,– й заберіть від кожного по одній дитині. Хай то буде син або онук. Твої люди мають пояснити, що я наказала забрати в них дітей, і якщо вони хочуть отримати їх назад, муситимуть говорити зі мною. Вивезіть тих дітей кудись подалі. Не робіть їм ніякої шкоди. Тримайте їх у безпечному місці.
Він усміхнувся.
— Ти впевнена? – Запитав Еґістус.
— Так,– відповіла я й мовчки рушила від нього, назад до своїх покоїв.
Протягом кількох наступних днів нічого не відбувалося. Тільки множилися чутки про все нові й нові перемоги Агамемнона й про те, що він повернеться до палацу з надзвичайно великою кількістю військових трофеїв. Коли стало ясно, що мій чоловік повернеться додому, щойно візьме під свій контроль іще трохи нових земель, старійшини прийшли до мене на нараду.
— Мусимо приготувати йому пишну зустріч,– сказали вони.
У відповідь я кивнула, схилила голову і попросила їхнього дозволу покликати до кімнати Ореста й Електру, щоб і вони могли почути про тріумфальні перемоги свого батька та належним чином приготуватися до зустрічі з ним. Орест увійшов тихо й поважно, притримуючи подарованого Агамемноном меча, що був припнутий до його пояса. Він слухав як дорослий чоловік, не всміхався, однак на його лиці відбивалися почуття, притаманні мужнім воїнам. Електра запитала, чи може вона привітати батька з поверненням першою, ще до того, як це зроблю я чи старійшини, бо ж вона, згідно з батьковим бажанням, залишалась у палаці найголовнішою, доки я їздила до табору Агамемнона. Старійшини погодились, і я схилила голову на знак згоди.
А за декілька днів, одразу ж після сходу сонця, до моїх покоїв увійшли служниці й сповістили, що мене бажають бачити старійшини. Вони один за одним прийшли до палацу, коли ще тільки почало благословлятися на світ, і мали дуже знервований вигляд. Однак дехто з них бажав тільки зайти до мого покою та пересвідчитись у тому, що я спокійно сплю й не хочу нікого бачити.
Я відіслала одну зі служниць, аби вона пішла до Ореста й вивела його до саду, щоб він бува не прийшов сюди, шукаючи мене. Потім я почала повільно й дбайливо вдягатися. Мені здавалося, що ліпше змусити старійшин почекати.
Щойно увійшовши до кімнати, вони одразу ж почали запитувати в мене, куди забрали їхніх дітей і хто це зробив, але швидко, почувши мої здивовані запитання: «Яких дітей?», «Як це, забрали?», вони усвідомили, що говорили зі мною занадто непоштиво.
— Чому ви тут? – поцікавилася я в старійшин.
Тоді, перебиваючи один одного, вони пояснили, що якісь люди, вочевидь іноземці, прийшли до кожного з них додому вночі й забрали по одному хлопчику, синові чи онукові, пояснивши, що виконують мій наказ.
— Я не віддаю наказів,– сказала я.
— Але, можливо, ти щось про це знаєш? – поцікавився один зі старійшин.
— Я знаю тільки те, що я спокійно спала, коли мене збудили та сповістили про ваш прихід. От і все, що я про це знаю.
Почувши це, кількоро з них знервовано позадкувало до дверей.
— Ви вже почали шукати дітей? – поцікавилась я.– Без сумніву, мій чоловік саме цього від вас і хотів би. Що раніше ви почнете пошуки, то буде ліпше.
— Нам було сказано, що пошуки не принесуть результату,– відповів один зі старійшин.
— І ви в це повірили? – запитала я.
Вони почали перемовлятися між собою, аж ось до покою увійшла Електра, й старійшини залишили нас на самоті. Весь день я провела у своїх кімнатах, ні з ким не розмовляючи, та в саду з Орестом.