Я помітила, що охоронці зробилися більш пильними, більш уважними, й відтепер, подумалося, навряд чи я скоро зможу вийти зі своїх покоїв уночі. Проте невдовзі настане той час, коли я вільно ходитиму, куди заманеться, хоча б серед білого дня.
Теодот, один зі старійшин, найвидатніший і найрозумніший із них, попросив зі мною зустрічі ближче до вечора. Він розказав, що його онук, якого було забрано з дому, є єдиним нащадком його єдиного сина, увесь їхній рід залежить від цього хлопчика на ім'я Леандр. Уся родина має великі надії на те, що він буде видатним ватажком. Слухаючи все це, я намагалася зобразити на своєму обличчі якомога більше симпатії. І коли він урешті-решт поцікавився, чи дійсно я нічого не знаю, чи, можливо, могла б якось вплинути чи щось вдіяти для порятунку його онука, я завагалася. Пройшовши коридором, де, крім нас із Теодотом, не було ні душі, я наостанок сказала:
— У належний час я дам тобі знати. А зараз ти міг би сповістити іншим, що коли хтось із них спробує сконтактувати з Агамемноном, відправивши до нього посланця чи передавши йому записку, або розповість про цей випадок, коли він повернеться, це не допоможе хлопчикам. Це їм аж ніяк не допоможе. Якщо ж ти й усі вони триматимете язика за зубами, якщо ви дотримуватиметеся законів, тільки в такому разі варто буде сподіватися на краще. Можеш так і передати всім іншим.
Я запропонувала йому прийти до мене за декілька днів, можливо, тоді я матиму для нього новини. Я не сумнівалась у тому, що ще до того, як настане ніч, Теодот уже розповість усім іншим старійшинам, що я, і він у цьому переконаний, знаю, хто забрав їхніх дітей, і, можливо, навіть несу цілковиту відповідальність за викрадення їхніх спадкоємців.
Тієї ж ночі я помітила зміни в настрої всіх мешканців палацу, навіть вартових. Вони видавалися упокореними, майже зляканими. І тільки Електра зовсім не змінилася. Вона розповіла мені, що наші люди прочісують усі кутки й закутки в пошуках викрадених дітей і що вона згодна зі старійшинами, котрі вважають, що в усьому винні якісь бандити та що нам усім слід бути набагато пильнішими весь час, аж доки не повернеться її батько. Вона говорила так, начебто мала владу над усім, що відбувається.
А за два дні, коли до нас дійшла ще одна порція чуток про нові перемоги мого чоловіка та про те, що він узяв у полон іще більшу кількість рабів, ніж попереднього разу, я без супроводу пройшла палацом і спустилася на поверх, де було розташовано наші кухні та комори, й запитала, де тримають Еґістуса. Спочатку мені ніхто не хотів показувати це місце, та потім, коли я сказала, що не піду звідти, доки мене не проведуть до бранця, вони провели мене до однієї з комор, у підлозі якої я побачила підняту ляду.
— Там унизу і є його в'язниця,– сказали мені.
— Принесіть смолоскип,– сказала я.
Потім я наказала опустити драбину й у супроводі кількох охоронців спустилася на поверх нижче.
— За якими Еґістус? – запитала я, побачивши перед собою троє вузьких дверей.
Ніхто не хотів відповідати, аж довелося дати їм зрозуміти, що я не тільки налаштована рішучо, але й не збираюся чекати. Коли ж, урешті-решт, потрібні двері було відімкнено, я побачила свою здобич. Еґістус сидів у кутку й зі щасливим виглядом бавився з пташкою. У цій підземній кімнаті до його послуг були меблі, навіть ліжко. Вузеньке віконце під стелею пропускало всередину трохи світла, що тьмяно освітлювало невелике приміщення.
— Я не зможу піти з тобою, якщо ти не випустиш в'язнів і з інших камер,– звернувся до мене Еґістус.
— Скільки їх є? – запитала я.
— Двоє,– відповів він.
Коли я наказала, щоб відімкнули й інші двоє дверей, вартові помітно знервувалися.
— Ми не маємо повноважень відмикати ті двері,– сказав один із них.
— Я маю повноваження,– відповіла я.– Віднині й надалі ви підкоряєтеся моїм наказам. Відімкніть двері до тих камер.
У середній камері було зовсім темно. Коли двері відчинились і ми ввійшли всередину, мені здалося, що там нікого немає, бо я не побачила зовсім нічого, крім чорноти. У третій камері сидів юнак, який, здавалося, перелякався, побачивши нас. Він попросив дозволити йому поговорити з Еґістусом. Я сказала, що ми звільнемо його від кайданів і він зможе піти до камери Еґістуса й поговорити з ним сам, але юнак заперечливо похитав головою та відповів, що не хоче нікуди йти, доки не поговорить із Еґістусом. І тоді з середньої камери долинуло тихе, придушене виття, схоже на людський голос, але слів не було чутно. Коли я взяла смолоскип і знову ввійшла до темної кімнати, у найдальшому її кутку побачила дуже старого чоловіка. Я поволі позадкувала до дверей, а потім пішла до камери, в якій сидів Еґістус.
— Хто ці двоє чоловіків? – запитала я в нього.
— Старший сидить тут уже так довго, що ніхто й не пам'ятає, ні хто він, ні коли та чому сюди потрапив. А от із іншим мені треба негайно поговорити.
— Хто він?
— Не можу сказати.
Еґістус вийшов зі своєї камери й рушив до тієї, в якій сидів юнак. Увійшовши всередину, він зачинив за собою двері, щоб ніхто не міг чути їхньої розмови. Коли вони разом з'явилися на порозі й Еґістус почав віддавати накази, я відступила назад й лише здивовано за ним стежила.
— Звільніть його від кайданів,– сказав Еґістус,– дайте йому чистий одяг і їжу. Сховайте його десь, а вночі він піде звідси. Старого теж звільніть від кайданів і залиште двері до його камери відчиненими. Нагодуйте його і не чіпайте. Коли настане час, він теж піде.
А потім, трохи повагавшись, Еґістус усміхнувся.
— І не забувайте годувати птахів,– додав він,– вони звикли, що їх годують.
Вартові, що спустилися зі мною до в'язниці, тепер дивилися на Еґістуса майже захоплено, а потім перевели запитальні погляди на мене – ще кілька хвилин тому він був їхнім в'язнем.
— Робіть, як він каже,– наказала я.
Удвох з Еґістусом ми пройшли палацом до моїх покоїв, де на нас уже чатувала Електра.
— Цей чоловік,– гнівно сказала вона,– цей Еґістус, він є водночас і в'язнем, і заручником. Його необхідно повернути назад до підземелля. Вартові повернуть його до камери.
— Він є моїм особистим охоронцем,– відповіла я,– і буде поруч зі мною весь час, аж доки повернеться твій батько.
— У нас уже є охоронці,– сказала вона.
— Котрі понапивалися й убили чотирьох людей,– заперечила я.– Еґістус постійно перебуватиме поруч зі мною як особистий охоронець. Кожен, хто захоче мене побачити чи до мене заговорити, мусить знати, що мене пильно охороняють.
— Мій батько захоче знати,– почала вона.
— Твій батько захоче знати,– урвала я її,– що сталося з тими чотирма вояками, котрих він прислав сюди зі мною, з його найкращими солдатами, з його близькими друзями. А ще він захоче знати, що сталося з тими викраденими дітьми. Настали надзвичайно небезпечні часи. І я пропоную, щоб ти теж подбала про власну безпеку.
— Ніхто не наважиться мене навіть пальцем торкнути,– сказала вона.
— У такому разі, забудь про будь-які перестороги й живи спокійно,– відповіла я.
Невдовзі чимало старійшин прийшло поговорити зі мною. Я наказала Еґістусові нічого не говорити весь час, доки він супроводжуватиме мене, просто перетворитися на мою мовчазну тінь і постійно зберігати суворий вигляд.
Він погодився з таким виразом обличчя, ніби збирався пограти в дуже веселу гру.
Я пояснила старійшинам, що нам усім слід бути дуже обережними в такі страшні та небезпечні часи, доки Агамемнон не повернувся з війни. Необхідно дотримуватися найвищого ступеня обачності, щоб більше не трапилося ніяких жахливих подій, які можуть навести мого чоловіка на думку, що ми не виявляли належної обережності. Саме з цієї причини я й завела собі особистого охоронця.
— Еґістуса тримали в підземеллі як бранця, бо він – убивця,– зауважив один зі старійшин.
— Дуже добре,– відповіла я,– він уб'є кожного, хто наблизиться до моїх покоїв без дозволу. Коли Агамемнон повернеться, він упорається з усіма проблемами й непорозуміннями, тоді нам усім нічого вже не загрожуватиме, а поки що я мушу сама про себе подбати й раджу вам теж зробити те саме.