— Чи знає Еґістус, де наші діти й онуки? – запитав один зі старійшин.– Він же має послідовників.
— Послідовників? – перепитала я.– Цей чоловік знає тільки те, що я йому сказала, й більше нічого. Я поінформувала його, що тут відбулося жахливе порушення спокою та миру і що його завданням є оберігати моє життя та життя мого сина й доньки, доки не повернеться Агамемнон. А вже мій чоловік неодмінно запитає у вас, як ви дозволили викрасти власних дітей і онуків, а також, чому ви дозволили, щоб охорона повбивала його чотирьох найвірніших людей.
Один зі старійшин почав було говорити, але одразу ж замовк. Я бачила, що вони всі налякані.
Я попросила Теодота поговорити зі мною наодинці. Він із радістю залишився й одразу ж поцікавився, чи не маю я новин про його онука.
— Коли за день або два повернеться мій чоловік, ми порушимо перед ним це питання. Але ти знаєш Агамемнона не гірше, ніж я. Він не буде щасливий, почувши про таку страшенну недбалість. Коли ейфорія вляжеться, коли він виспиться, ми поговоримо з ним про викрадення дітей. Ні в який інший спосіб цього вирішити не вдасться. Ми ж не хочемо, щоб його гнів обернувся супроти нас самих.
— Так, це дуже мудро,– відповів старійшина.
Еґістус, який усе це уважно слухав, пішов слідом за мною до моїх покоїв, де ми знайшли Ореста в компанії декількох жінок. Я побачила, що мій син сторожко вивчає Еґістуса. Він не знав іще, чи цей новий чоловік є звичайним охоронцем, який охоче з ним гратиме, чи він є кимось важливішим, до чийого обов'язку належить виключно охороняти, а не брати участь у штучних поєдинках на мечах. Перш ніж Орест устиг прийти до якогось висновку, я наказала одній із жінок забрати його та знайти охоронця, котрий битиметься з ним на мечах, аж доки мій син утомиться.
Після цього я наказала Еґістусу сповістити своїх послідовників, аби вони поробили засідки на далеких і ближніх пагорбах і були готові у будь-який момент дати нам знати про пересування Агамемнона світловими сигналами. Він зник, але дуже скоро з'явився знову. Повернувшись, Еґістус сказав мені, що вже мав людей, які наглядали за всім, що відбувається, та зараз їх буде більше й усі вони матимуть наказ запалювати вогнища на пагорбах, аби нас попередити.
— То куди ти зараз ходив? – запитала я.
— Я маю своїх людей дуже близько,– відповів він.
— У палаці? – уточнила я.
— Так, дуже близько,– повторив він.
Того дня я повечеряла, сидячи сама за столом у своїх покоях, як завжди, прислуговували мені жінки. Вони подали їжу Еґістусові окремо, на невеличкий стіл, який поставили біля вхідних дверей.
Коли Орест заснув, я попросила, щоб його, як завше, віднесли до особистого невеличкого покою.
Еґістус сидів у тіні й мовчав. Ми залишилися самі. У жодному зі збудованих мною планів я не знала, що могло статися далі в такій ситуації. Я викинула з голови будь-які припущення та здогади. Проте, я точно знала, що не хочу, аби він ішов звідси. Навіть підозрюючи, що він має при собі зброю й готовий її використати за найпершої ж нагоди, я відчувала, що можу змусити його повернутися назад до підземелля.
Я мусила пересвідчитися в тому, що можу йому довіряти ще до того, як повернеться Агамемнон. Однак я й досі не була в цьому впевнена. Він що, збирається сидіти й дивитися на мене всю ніч? А якщо я засну, звідки я знаю, що він не залишить мене саму чи не накинеться на мене з мечем?
Я усвідомила, що він має вибір. Він може спокійнісінько вислизнути з палацу й урятувати власне життя. Або ж він може залишитись і зачекати, сподіваючись на великий виграш. Зрештою, я сама пообіцяла віддати йому все. Що, цікаво, він гадає, я мала на увазі? Оскільки я й сама точно цього не знала, то й не могла передбачити його поведінки.
У міру того, як він вивчав мене очима, усмішка Еґістуса робилася дедалі більш сором'язливою, дедалі менш помітною. І в цій мовчанці, що зависла між нами, я раптом зрозуміла те, про що заборонила собі думати протягом усіх попередніх днів. Я усвідомила, що в закутку мого мозку я думала про це ще відтоді, як уперше почула про те, що в нашому підземеллі тримають прикутим цього в'язня. Я хотіла його у своє ліжко. Я помітила, що він здогадується про моє бажання. Однак він і досі сидів не рухаючись. Еґістус жодним м'язом не виказував того, як учинить, якщо раптом я накажу йому перетнути кімнату.
Він іще якийсь час поспостерігав за мною, а потім схилив голову. У цей момент він мав зовсім хлоп'ячий вигляд. Я зрозуміла, що в цю мить він обмірковує свої подальші дії. І я вирішила почекати, доки він наважиться.
Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я запалила смолоскип, роздяглась і приготувалася до сну.
Усе це я робила під пильним наглядом Еґістуса. Закінчивши всі приготування, я загасила смолоскип – і ми опинились у цілковитій темряві. До мене раптом дійшло, що цілком можливо він так і просидить біля дверей, наглядаючи за мною, аж до світанку. І, звичайно ж, він у будь-який момент зможе просто встати й піти геть. Якщо це станеться, діти, викрадені його людьми, ніколи не повернуться додому чи за них доведеться сплатити викуп. Я зрозуміла, що поставила на карту занадто багато, проте я не мала вибору, чи, принаймні, мені так здавалося. Тоді я подумала, що, можливо, Теодот був би мені ліпшим спільником, ніж Еґістус. Мені здалося, що він охоче зробився б моїм конфідентом. Але, доки я розмірковувала про те, яким чином заохотити Еґістуса, він перетнув кімнату, роблячи рівно стільки шуму, щоб я зрозуміла, що він іде до мого ліжка. Я почула, що він роздягається.
Тіло його було худорлявим. Лице, коли я до нього торкнулася, виявилося невеличким і гладеньким, майже як у жінки. Я знайшла трохи волосся тільки у нього на грудях, і ще воно кучерявилося в Еґістуса між ногами. Він не був збудженим, аж доки не відкрив свого маленького рота і язиком не торкнувся моїх губ. Він глибоко зітхнув, коли я втягла його язик собі до рота.
Ми зовсім не спали. На світанку, коли я поглянула на нього, Еґістус усміхався, і та його усмішка свідчила про його цілковите вдоволення чи про можливість якнайшвидшого цілковитого задоволення. Така сама усмішка, як я невдовзі дізнаюся, осяватиме його майже дитяче лице й тоді, коли Еґістус успішно виплете найжахливішу інтригу чи скоїть найжорстокіший вчинок.
Але коли я розповідала про свій план, він зовсім не всміхався. Дізнавшись про те, що я збираюся вбити свого чоловіка, коли він повернеться з війни, Еґістус одразу ж зробився дуже серйозним. Зрозумівши, що я хочу, аби він допоміг мені здійснити цей замір, він гострим поглядом подивився на мене, а потім встав із ліжка й відійшов до вікна, де й залишився стояти сам-один, спиною до мене. Вираз його обличчя, коли Еґістус обернувся до мене, був майже ворожим.
— То я тобі потрібен саме для цього? – поцікавився він.
— Я сама його вб'ю,– відповіла я.– Для цього ти мені не потрібен.
— Але ти хочеш, аби я тобі допоміг. Хіба не для цього я тут?
— Так.
— Хто ще про це знає? – запитав він.
— Ніхто.
— Зовсім ніхто? – перепитав Еґістус, дивлячись прямо мені у вічі та показуючи пальцем у небо, ніби запитуючи, чи не прохала я дозволу в богів на свій вчинок.
Я заперечливо похитала головою.
— І ти ні з ким не радилася?
— Ні з ким.
Від виразу, що з'явився на його обличчі, у мене по шкірі побігли мурашки.
— Я допоможу тобі, коли надійде слушна година,– сказав Еґістус.– Можеш бути певною, я тобі допоможу.
І дійсно, дуже скоро він знайшов ту стару чаклунку, що робила отруєні нитки, а потім привів до палацу і її онуку. У ті дні я почала відвідувати Електру в її покоях, а Еґістус, наче слухняний пес, залишався на чатах у коридорі під дверима і був там увесь час, доки ми з донькою обговорювали всі деталі церемонії, яку влаштуємо для тріумфальної зустрічі Агамемнона. Ми не обійшли увагою жодної дрібниці. Я сказала Електрі, що Орест першим привітає свого батька. Він уже досяг значних висот у майстерності володіння мечем, і ми погодилися, що треба дозволити хлопчикові влаштувати короткий удаваний поєдинок із батьком, адже це розвеселить послідовників Агамемнона. А потім Електра привітає свого батька з поверненням і запевнить його в тому, що його царство так само живе в мирі та спокої, так само дотримується законів, так само кориться його владі, як і п'ять років тому, коли Агамемнон його залишив.