Усю дорогу Орест помічав грифів, що купчилися на деревах або завзято билися в густих чагарниках, або ширяли високо в небі, пильнуючи за можливою здобиччю.
Другого дня, ближче до вечора Орест спостеріг дим, а потім побачив будинок і хлів, охоплені полум'ям. Коли вони підійшли ближче, стало видно й шереги чоловіків, що спокійно стояли на певній відстані від будівель. Вони всі були зв'язані в єдиний гурт і чекали, доки їхні охоронці хапливо різали свиней, рубали курям голови та зганяли в невеличку отару овець, що порозбігалися врізнобіч. Чоловік і двоє хлопців стояли й дивилися на все це.
Раптом із хліва вибігла худорлява жінка. Вона голосно кричала. Спочатку з її горла виривалися тільки крики, але потім почулися й лайки та прокляття, адресовані охоронцям.
Коли вона, простягши вперед руки, побігла до чоловіка та двох хлопців, один із охоронців підняв із землі жердину й, обхопивши її обома руками, щосили вдарив жінку в лице. Орест подумав, що жердина, напевно, розтрощила жінці кістки й повибивала зуби, та перш, ніж вона заточилася й упала, скрутившись від болю, на одну довгу мить зависла цілковита тиша.
Орестові вартові потягли його далі шляхом. Тепер уже він тремтів усім тілом і безутішно плакав. А ще йому хотілося їсти.
Упродовж наступних днів, хоча він і йшов більшість часу поміж вартових, вони більше не лякали його й не говорили з ним суворо. Вони взагалі говорили дуже мало. Коли Орест час від часу запитував у них про свого батька та матір, вони нічого не відповідали. Але хлопчик чув, як вони розмовляли вночі, й дізнався, що в тих довжелезних шерегах позв'язуваних між собою бранців ідуть солдати, що повернулися з його батьком, а крім них, там є раби, захоплені на війні.
Із випадкових реплік Орест також дізнався, що їм було наказано доправити його в якесь місце, а потім доєднатися до основних сил і разом з ними повернутися до палацу. Коли вартові відкрито говорили в його присутності, хлопчик не міг упізнати жодного з імен або місць, про які йшлося. Той, що подобався Орестові менше, постійно нагадував іншому про необхідність тримати язика за зубами, говорячи, що коли вони виконають своє завдання, тоді вже зможуть розмовляти скільки завгодно й про що завгодно.
Коли ж він одного дня запитав у своїх вартових, хто їм наказує, вони мало не розреготалися йому в очі. А коли він поцікавився, куди його ведуть, то почув у відповідь, що про все сам дізнається, коли настане час. Орест замовк, уважно вдивляючись у лиця вартових і сподіваючись, що, можливо, один з них випадково заговорить про його батька чи матір, але вони сказали, що хто мало говорить, той багато чого в житті досягає.
Якось уночі він лежав досить близько, аби розчути розмову своїх вартових, котрі, як і завжди, говорили пошепки. Прозвучало ім'я Еґістуса, але принагідно та похапцем, про його батька чи матір узагалі цього разу не було жодної згадки. Хоча хлопчик і відчував безмежну втому від цілоденного крокування шляхом і страшенно хотів спати, він щосили намагався подолати сонливість і дослухати розмову до кінця. Але вартові говорили тільки про землю, гектари землі, про землю, на якій ростуть оливи й сади, що лежатиме близько від джерела та буде добре захищеною. Один з вартових заговорив про будівництво і сказав, що зараз саме час звести собі будинок, мовляв, є солдати й раби, що носитимуть каміння.
Орест відчував, що всі люди, котрих він бачив у придорожніх будинках і селах, були налякані. Іноді на очі потрапляли будівлі зі слідами пожежі чи інших пошкоджень. Коли вони вимагали їжі, їм усе швидко виносили. Коли ж вони потребували місця для ночівлі, що траплялося набагато рідше, їх розміщали в хліві чи сараї. Але що далі вони просувалися, то більші відстані розділяли села, то менше придорожніх будинків бачили, та й ті дуже часто виявлялися пограбованими. Їм виносили їжу, яка була, однак нерідко господарям і самим не було чого їсти.
Одного вечора, коли вони цілий день пройшли, не маючи й ріски в роті, вартовий, котрого Орест від початку не злюбив, сказав, що піде й пошукає обійстя чи ферму, що має бути поблизу дороги, якою рухаються бранці. Він сказав, що повернеться ще завидна, й залишив Ореста з іншим вартовим чекати на відкритому узбіччі, так, пояснив він, йому буде легше знайти їх на зворотному шляху.
Орест трохи поспав. Коли він прокинувся, було вже майже зовсім темно, але перший вартовий і досі не повернувся. Коли зійшов місяць, хлопчик побачив, що за ним пильнують. Спочатку він зібрався заплющити очі й іще трохи поспати чи, принаймні, удати, що спить, але потім подумав, чи не підсісти до цього добрішого вартового та спробувати втягти його в розмову. Можливо, він скаже, куди й навіщо вони ідуть? Та й узагалі, чому треба було полишати палац? Вартовий сидів мовчки, тож Орест замислився над тим, як розпочати розмову.
— Чи зуміє він знайти нас у темряві? – запитав він по якомусь часі.
— Думаю, зуміє,– відповів охоронець.– Місяць майже у повні.
Після цього вони помовчали, але Орест відчував, що мовчанка гнітить охоронця. Хлопчик подумав, що цей чоловік усе знає, та не міг придумати, яке запитання йому поставити, щоб він усе розповів і пояснив, що відбувається.
— Іще далеко? – тихо поцікавився він.
— Що? – не зрозумів охоронець.
— Те місце, куди ми йдемо.
— Можливо, ще декілька днів.
Вони, наче зненацька чимось налякані, відвели очі один від одного. Зрозуміло ж, подумав Орест, яким буде моє наступне запитання. Я маю спитати, куди саме ми йдемо. Але він раптом усвідомив, що, коли запитає про це прямо, вартовий не відповість. А якщо він відмовиться відповісти хоч на одне запитання, то хіба буде сенс у всіх інших? Треба придумати таке запитання, на яке вартовий зможе відповісти бездумно, але щоб у його відповіді був хоча б натяк на те, куди вони йдуть.
— Ти мені подобаєшся більше, ніж той, інший,– сказав хлопчик.
— Він нормальний. Просто роби, що він каже,– відповів охоронець.
— То він тут усе вирішує?
— Ми обидва вирішуємо.
— Але хто віддає вам накази?
Орест знав, що це – важливе запитання. З відповіді на нього він може зрозуміти, бодай приблизно, у чому річ.
Вартовий тяжко зітхнув.
— Важкі часи настали,– зрештою сказав він.
— Для всіх? – запитав Орест.
— Я думаю,– відповів вартовий.
Хлопчик не знав, що це може означати. Він відчув, що, все ж таки, доведеться відкинути перестороги й поставити вартовому запитання, в якому буде слово «батько».
— А мій батько знає, що я тут? – запитав він.
Вартовий спочатку не відповів. Орест майже забув, як дихати. Стояв абсолютний штиль: не було ні вітерцю, не чутно було навіть собачого гавкоту чи віддаленого ревіння худоби. Була тільки тиша між ними, й Орест знав, що цю тишу не можна порушувати.
— Про тебе подбають,– нарешті відповів охоронець.
— Інших хлопчиків було викрадено,– сказав Орест.– Моя мати й Електра подумають, що мене теж викрали. Мій батько теж так вирішить.
— Тебе не викрали,– заперечив охоронець.
— Я б хотів отримати назад свого меча,– сказав Орест.
— Усе буде добре,– відповів йому охоронець.
— Ти точно знаєш, що мене не викрали? – перепитав хлопчик.
— Ні-ні. Звичайно ж ні,– відповів охоронець.– Просто ні про що не турбуйся, іди з нами, і тоді з тобою все буде гаразд.
— Чому мені не можна повернутися?
— Тому що твій батько хотів, аби ти пішов з нами.
— Але де він сам?
— Ми скоро його побачимо.
— А мою матір?
— Усіх.
— Чому ми йдемо пішки?
— Припини ставити запитання і спробуй заснути. Ми скоро всіх побачимо.
Потім Орест заснув і прокинувся від голосів своїх вартових, котрі говорили стурбовано й наполохано. Він не рухався й не розплющував очей, прикидаючись, що спить, а сам уважно ловив кожнісіньке слово вартового, котрий повернувся й розповідав, що не знайшов ніякої їжі, тільки порожні будинки, з яких люди пішли вже давно, забравши з собою все. У коморах було зовсім порожньо, у полях – жодної худобини. Але він дізнався про щось набагато гірше. Хтось отруїв колодязі. Він зустрів солдата, двоє товаришів якого напилися отруєної води. Добре, що його попередили не пити з жодної криниці. Але це значить, що він повернувся не тільки без їжі, але й без води.