Усе своє життя він і його люди вірили, що боги тримають у своїх руках їхні долі, опікуються ними. Кожним із них. Але я скажу, що боги цього ніколи не робили і не роблять. Наша надія на богів є такою самою, як і надія зірки, що готова зірватися з нічного неба в нас над головою,– зірка благає нас про допомогу, але ми не чуємо її благань, та якби й чули, все одно залишилися б цілковито байдужими.
Боги мають свої, далекі від нас, смертних, божественні турботи, що їх нам і уявити несила. Вони, можливо, й не знають про те, що ми взагалі існуємо. Навіть якби вони могли чути нас, то це було б схоже на якесь віддалене мурмотіння, подібне до шелесту вітру в гілках дерев – такий собі ненав'язливий, шурхітливий звук.
Але я знаю, що так було не завжди. Був час, коли боги приходили вранці, щоб нас розбудити, коли вони розчісували нам волосся, дарували нашим устам солодку втіху мовлення, дослухалися до наших бажань і намагалися їх удовольнити, коли вони знали наші думки та коли вони посилали нам знаки. Не так давно, ще на пам'яті нині сущих, уночі бувало чутно схожий на завивання вітру жіночий крик, який провіщав готовність смерті прийти й забрати людину. У такий спосіб умираючого кликали до нового дому, прискорювали його перехід до іншого світу, полегшували його печальну подорож до місця спочинку. Мій чоловік був зі мною впродовж останніх днів життя моєї матері, й ми обоє чули цей крик. Моя мати теж його чула, і він її заспокоїв, адже смерть своїм криком кликала її до себе.
Але такого більше не трапляється. Ніхто вже не чує криків, схожих на завивання вітру. Люди помирають, кожен у свій час, але їм більше ніхто не допомагає, ніхто навіть не помічає їхнього відходу, крім тих, хто був безпосереднім свідком їхнього короткого перебування в нашому світі. Тепер, коли людина покидає Землю, боги вже не виявляють своєї присутності отим примарним і якимось свистячим криком. Я помічаю це скрізь – цю тишу довкола смерті. Вони зникли, ті, хто наглядав за переходом умираючих до іншого світу. Вони пішли і більше ніколи не повернуться.
Моєму чоловікові просто пощастило з вітром, от і все, так само, йому просто пощастило, що вояки виявили хоробрість, і просто пощастило здобути перемогу. Усе могло скластися зовсім інакше. Він зовсім не мусив приносити в жертву богам нашу дочку.
Моя нянька була зі мною від самого мого народження. Коли надійшов її час, ми не могли повірити, що вона помирає. Я сиділа біля неї, і ми розмовляли. Якби почувся бодай найменший натяк на поклик смерті, ми б його обов'язково почули. Але нічого такого не було, її ніхто не супроводжував у подорожі до іншого світу. Була тільки тиша, а ще – звичні кухонні звуки та гавкіт собак. А потім вона померла, просто перестала дихати. Для неї все скінчилося.
Я вийшла надвір і подивилась у небо. І все, що я тоді мала за розраду, було тільки непереконливою мовою молитви. Те, що раніше давало силу, наповнювало змістом усе навколо, тепер зробилося спорожнілим і дивним, огорнутим ламкою печаллю, закутим у від дитинства знайомі ритми, коли слова ще тільки обростали живими сутностями та набували своїх значень.
Тепер же наші слова є лише іграшкою часу, такою собі забавкою, що відволікає від суті. Вони лише встановлюють межі і є так само легковажними та монотонними, як наше дихання. Вони підтримують у нас життя, і, можливо, саме за це, принаймні зараз, ми мусимо бути вдячними. Більше все одно нічого немає.
Я прибрала та поховала всі тіла. Зараз померки, і можна відчинити віконниці, що виходять на терасу, й подивитися на останні золоті сліди сонця та на стрижів у небі, котрі, немов батоги, розтинають по-вечірньому густе, мерехтливе повітря. У міру того, як сутінки густішають, я можу розрізнити брудні краї того, що там залишилося. Але зараз не час для ясності; я більше не хочу ясності, мені не потрібне розуміння. Мені потрібен час, такий, як оцей, коли все перестає бути собою, набуваючи химерних обрисів чогось до себе подібного, точнісінько як і те, що я роблю, що роблять усі навколо мене, перестає бути нашими вчинками і ніби зависає в повітрі, чекаючи, коли прийде хтось і розсудить або хоча б закарбує все.
Немає нічого статичного, у цьому світлі всі кольори блякнуть і перетворюються на відтінки; тіні чорнішають, і все, що є на землі, зливається в одне, точнісінько так само, як і всі наші вчинки та слова перетворюються на одну спільну дію, на один загальний крик. Уранці, коли темрява очистить світло, ми знову побачимо все чітко та ясно. Коли надійде час, місце, в якому живе моя пам'ять, перетвориться на щось притемнене та неоднозначне, оточене трохи розкришеними краями, і цього поки-що буде достатньо. Можливо, я навіть зумію заснути. На ранок, я знаю, моя пам'ять знову загостриться, зробиться невблаганно чіткою та точною, мов лезо кинджала, щойно заточеного і готового до використання.
В одному запилюженому селі за рікою, ближче до голубих гір, жила одна жінка. Вона мала дуже багато років і важкий характер, але володіла силою, втраченою іншими. Мені розповіли, що вона не користалася зі своєї сили просто так і, як мені сказали, взагалі дуже неохоче її використовувала. Вона частенько прикидалася шахрайкою, як інші старі та зморщені селючки, котрі всідаються на порозі своїх хатин і примруженими, вицвілими очима дивляться на сонце, щоб створити в подорожніх враження, нібито вони володіють таємною силою.
Ми прослідкували за цією жінкою. Еґістус,– чоловік, який ділить зі мною ложе й одного дня розділить зі мною царство,– за допомогою кількох відданих йому людей з'ясував, що ця жінка, на відміну від багатьох ошуканок, якщо захоче, уміє зварити отруту і просочити нею тканину.
І коли хто вдягне одяг із тієї тканини, то скам'яніє, втративши можливість рухатись, і втратить дар мови, буквально заніміє. Хай яким раптовим буде шок, хай яким нестерпним буде біль, усе одно та людина не зможе видобути з себе жодного звуку.
І я вирішила помститися своєму чоловікові, коли він повернеться зі своєї війни. Я чекатиму на нього, усміхатимусь і радітиму. Булькотіння, що його я почую, перерізаючи йому горло, зробилося моєю нав'язливою ідеєю.
Сторожа привела ту стару селючку до палацу. Я наказала замкнути її в одній із внутрішніх комор, у сухій кімнаті, де зберігають крупи. Еґістус, чиї вміння переконувати розвинені так само, як і бажання тієї старої відвернути смерть, знав, що сказати жінці.
Обоє, і та стара, і Еґістус, були потайні та лукаві. Але я була кришталево чистою. Я жила в центрі уваги, наче під яскравим світлом, я, як і всі, мала тінь, але сама не належала до темряви. Готуючись до вирішального вчинку, я залишалася кришталево чистою й незаплямованою.
Мої вимоги були простими. Я мала плетений хітон, що його мій чоловік іноді вдягав після ванни. Я хотіла, щоб стара відьма вплела в нього просочені отрутою нитки, які паралізують Агамемнона, щойно тканина торкнеться його шкіри. Я зажадала, щоб ті нитки були якомога непомітнішими, щоб про їх наявність неможливо було здогадатися. Еґістус також попередив стару, що я бажаю не лише непорушності, а й тиші. Я не хотіла, щоб хто-небудь почув крики мого чоловіка, коли я його вбиватиму. Я хотіла, щоб він не міг видушити з себе жодного звуку.
Якийсь час стара прикидалася, ніби є звичайнісінькою шахрайкою, як і всі інші. І навіть попри те, що я заборонила комусь іще, крім Еґістуса, її бачити й приносити їй їжу, стара швидко зметикувала причину свого ув'язнення і почала виголошувати, що її привели сюди, аби вона допомогла вбити Агамемнона, царя, спраглого крові, видатного завойовника, переможного героя, котрий невдовзі повернеться з війни додому. Та відьма вважала, що боги на його боці. А вона не хотіла втручатись у божественний промисел.