Однак тишу порушував лише тріскучий звук чийогось кашлю, що був таким здавленим і невиразним, що важко було навіть сказати, хто саме кашляє. Орест подумав, що навряд чи від цього можна відчути бодай якесь полегшення.
Нічого так і не сталось, аж доки від підлоги не почав підійматися запах приготування їжі. Тоді кілька хлопців сіли на своїх ліжках, але жоден так і не зронив ані слова. Коли Орест підійшов до дверей, усі як один знову від нього відвернулися. Йому стало цікаво, вони що, не впізнали його чи, можливо, думають, ніби він перебуває в таємній змові з викрадачами.
Коли ж двері нарешті прочинилися, хлопці пішли на нижній поверх, вишикувавшись довгою вервечкою й опустивши голови. Єдиний, хто не схилив голови, проходячи повз Ореста, був Леандр. Він на мить зустрівся очима з Орестом, а потім знизав плечима й пішов далі. Щойно останній з хлопців його проминув, Орест і собі став у хвіст вервечки й вузькими сходами спустився до невеличкої їдальні з довгим загальним столом, за який сіли майже всі малолітні бранці, та ще одним, невеличким столом біля вікна, за яким розмістилося тільки двоє хлопчаків. Один з них кашляв. То був той самий звук, що його Орест чув і в кімнаті нагорі. Він помітив, що кашель змушує хлопця, котрого Орест так і не впізнав, страждати від болю та нервувати, а ще й підвищує рівень загальної напруги в їдальні.
Орест не зводив очей з дверей до кухні, однак звідти ніхто не з'являвся. Натомість, двоє хлопців принесли їжу, що її розподілили між усіма, хто сидів за великим столом. Коли Орест зайняв своє місце в кінці великого столу, він помітив, що хлопцеві, котрий кашляв, і його сусідові за невеличким столом біля вікна нічого не дісталося. Усі інші почали їсти в цілковитій тиші.
Орест по черзі зосереджено дивився на кожного, хто сидів з іншого боку столу, намагаючись пробудити бодай у комусь одному найменший вогник упізнавання, однак усі, хто зауважував його погляд, або опускали очі, або дивилися на нього мало не як мерці.
Закінчивши трапезу, усі тихо встали й у тому самому порядку повернулися до загальної спальні, Орест знову йшов у кінці процесії.
Оскільки для нього не знайшлося вільного ліжка, хлопчик облаштував собі місце для спання на підлозі.
Уночі він кілька разів прокидався від кашлю, а потім уже прокинувся вранці, розбуджений хлопцями, що юрмилися навколо. Коли Орест запитав в одного з них, куди мусить піти, щоб справити нужду, хлопець нічого йому не відповів, а інші, котрі були поруч, одночасно рушили подалі від нього, начебто даючи зрозуміти, що до них не треба звертатися.
Коли він підійшов до дверей, вони виявилися відчиненими. За дверима сидів той самий вартовий, що й учора.
— Ти,– звернувся вартовий до Ореста.– Дві речі. Сьогодні ти підеш до лазні. Від тебе смердить, як від старого цапа. Візьмеш свіжий одяг разом з іншими. Свою стару одежу залишиш там. І ще тобі потрібна грифельна дошка. Тримай її при собі весь час.
— Навіщо мені грифельна дошка? – запитав Орест.
— Дуже скоро ти це зрозумієш,– розсміявся у відповідь охоронець.– Зараз іди до лазні. Цієї ж секунди.
— А де лазня? – поцікавився Орест.
— Спустишся на один поверх, а потім іще на один. І тобі, і всім іншим буде ліпше, коли ти позбудешся цього смороду.
Спустившись на два марші сходів, Орест опинився в лазні, де вже було четверо хлопців. Доки він стояв і дивився, звикаючи до розсіяного світла, що пробивалося до лазні крізь вузьку повздовжню щілину в стіні, двоє хлопців тихо шепотілись, а інші завзято хлюпали на себе водою, що заглушало звук голосів.
Спочатку, доки Орест тихо скидав з себе одяг, його не помічали, але коли він підійшов до великої ванни й уже зібрався приєднатися до інших, двоє тих, що шепотілися, розійшлись і повернулися до нього спинами. Усі четверо хлопців дивилися прямо перед собою. Орест хотів би дати їм знати, що він не збирається переповідати вартовому, що вони шепотілись, але раптом усвідомив, що самий його голос і те, що він до них заговорить, лише зробить їх іще ворожішими до нього. Невдовзі всі четверо вийшли з ванни, витерлися рушниками в кутку лазні й залишили Ореста самого.
Коли він помився й розтерся рушником, залишеним йому хлопцями, Орест піднявся до вартового, котрий видав йому чистий одяг і грифельну дошку та шматок крейди.
Вартовий увійшов за ним до загальної спальні та знайшов вільне місце, а потім наказав двом хлопцям допомогти Орестові принести з одного з нижніх поверхів ліжко, на якому він спатиме. Доки він стояв серед кімнати, вдягнений у чистий одяг, із грифельною дошкою в руці, декілька хлопців звернули на нього увагу, сказати по-щирості, вони дивились на Ореста майже впритул, уважно його розглядаючи. Але коли він кивнув одному з них, той миттєво відвернувся.
Дні минали повільно і майже в суцільній тиші. Тричі на день вони вервечкою повільно спускалися до їдальні. Раз на тиждень можна було сходити до лазні. Стоячи у ванні, двоє голосно хлюпали водою, що дозволяло ще двом пошепотітися без загрози бути почутими. Як зрозумів Орест, тільки в такий спосіб хлопці й розмовляли один з одним. Іноді серед ночі він чув, як хтось із бранців хлипає чи тихо плаче уві сні, а ще часом хлопець, який кашляв, знову видавав той самий риплячий звук, що й першого дня. Він намагався не шуміти, але це призводило тільки до того, що він починав задихатись і судомно хапати ротом повітря. Це тривало й після того, як до спальні заходив вартовий, котрий сидів за дверима й уночі, та трусив хлопця чи навіть давав йому кілька штурханів.
А ще були грифельні дошки. Грифельна дошка мусила завжди бути поряд з кожним ліжком, аби її було добре видно. За кожне порушення правил хлопці отримували позначку на своїх дошках. Але поставити її міг лише інший бранець, котрий також ставив свій особистий символ, що належав тільки йому.
Орест не відразу зрозумів цю систему, для цього йому знадобилося кілька тижнів, адже він ніколи не бачив, як хтось із хлопців робить позначку на чиїйсь грифельній дошці. Він подумав, що, мабуть, це робиться вночі, але й тими ночами, коли Орестові не спалося, він усе одно нічого такого не помічав.
Час від часу з інспекцією до спальні заходив вартовий, котрого Орест зустрів у свій найперший день, але іноді це робили й інші охоронці, коли поодинці, а коли й по двоє. Вони перевіряли всі грифельні дошки, а потім збирали хлопців, які мали позначки на своїх дошках, і виводили їх для покарання. Цих нещасливих відводили до їдальні чи до лазні, але іноді екзекуція відбувалася прямо за дверима загальної спальні. Тяжкість покарання не залежала від кількості позначок на дошці, значення мав тільки настрій вартових. І все ж таки, якщо ти мав багато позначок на своїй дошці, це означало, що тебе виведуть зі спальні й покарають з більшою вірогідністю, ніж коли твоя дошка була чистою чи коли на ній було лише кілька позначок.
Однак Орест помітив, що не залежно від того, чи дошка хлопчика з кашлем – а звали його, як виявилося, Мітрос – була зовсім чистою, чи з позначками, його все одно завжди виводили для екзекуції. Повернувшись до загальної спальні, він лягав на своє ліжко і плакав, а потім заходився в кашлі, й тривало це довго, аж доки обидва звуки змішувалися в один.
Коли на Орестовій дошці почали з'являтися позначки, він спочатку не міг утямити, хто ж їх поставив. Хлопчик дивився на символи біля позначок і розумів тільки те, що вони належать одній особі. Хтось один уночі маркує його грифельну дошку. Зрештою, одного ранку, вивчаючи символ, що стояв біля позначки, Орест помітив, що на нього дивиться Леандр. Тоді він насупив брови й різко глянув з-під них на Леандра, ніби запитуючи «Твій символ?», той кивнув у відповідь. Після цього Орест кілька разів намагався впіймати погляд Леандра, однак хлопець більше не звертав на нього уваги.
Здавалося, вартові отримують неабияке задоволення, бачачи позначки на Орестовій дошці. Вони показували її одне одному й робили ущипливі зауваження, однак у перші тижні проходили повз. Йому наказали встати тільки четвертого тижня.