І от він стоїть біля тремтячого Мітроса, хоча аж до цієї миті вважав, що його не чіпатимуть, що його статус тут є особливим, інакшим, ніж у решти бранців. Він навіть не замислювався над тим, як повестися, коли його раптом оберуть для екзекуції. Коли його досить брутально заштовхнули у двері їдальні, Орест побачив, що вартовий тримає в руці палицю.
— Якщо ти мене торкнешся, хоча б торкнешся, мій батько про це дізнається,– сказав він вартовому.
— Твій батько? – перепитав вартовий.
— Мій батько обов'язково дізнається.
— Отой твій батько, що йому перерізали горло? – запитав вартовий.
Орест на мить скам'янів, дивлячись прямо в насмішкуваті очі вартового. Потім він швидко огледів кімнату. Якби десь тут був ніж, він, не вагаючись, скористався б ним супроти вартового, та єдине, що впадало в око, був стілець біля невеличкого столу, він уже розвалювався й можна було відламати від нього ніжку і кинутися з нею на ворога.
— Ну давай, торкнися мене! – вигукнув хлопчик, миттю відламавши ніжку стільця й піднявши її високо вгору.
Вартовий подивився на нього та голосно розреготався.
Тієї ж миті інший вартовий, що нишком ішов позаду Ореста, вправно заломив йому руки. Він міцно тримав руки хлопчика за його спиною, доки перший вартовий сильно бив його в обличчя тильною стороною долоні. Коли його руки відпустили й Орест долілиць упав на підлогу, обидва вартові ще трохи побуцали його під ребра, а потім той, що заштовхнув хлопчика до їдальні, проказав йому в саме вухо: «Твій батько тобі вже нічим не допоможе, чи не так? І ми про нього ніколи більше не почуємо, правда ж?».
Його так і залишили лежати на підлозі. Пізніше, коли Орест, мов підбите каченя, прошкутильгав до загальної спальні, він зауважив, що тамтешня тиша зробилася ще більш сторожкою, а хлоп'ячі погляди – ще уважнішими, доки він шкандибав повз інших до свого ліжка.
Упродовж наступних двох днів Орест не спускався до їдальні, виходячи, тільки щоб напитись води, він постійно лежав у ліжку, однак заснути не міг, охоплений гарячковими роздумами про те, що ж могло статися з його батьком.
І тоді в пам'яті спливла картинка, на якій була його мати з Еґістусом. Він точно не знав, коли це бачив, але, мабуть, то був ранок, дуже ранній ранок, бо він прийшов до материної спальні раніше, ніж зазвичай, і нянька не дозволила йому ввійти, потягши назад до коридора, але Орест усе ж таки встиг побачити свою матір і Еґістуса голими й почув, що вони видають із себе якісь дивні, тваринні звуки. І тепер ця картинка стоїть у нього перед очима так чітко та ясно, як і спогад про батькове повернення, коли його лице проясніло від зустрічі з сином, коли так по-особливому святково було все довкола, так незабутньо пахло кіньми та солдатським потом, так радісно було від того, що батько повернувся додому.
Наступного тижня, коли Орест опинився в лазні з Леандром і ще кількома хлопцями, він підійшов до одного хлопчика й узявся голосно хлюпати з ним водою, аби Леандр і ще четверо могли пошепотітися без ризику бути почутими. Але Леандр підійшов і відтяг його до темного кутка ванни, знаком показавши іншим хлюпатися, прикриваючи їх.
— Я хочу втекти,– прошепотів він.– Я мушу допомогти Мітросові втекти перш, ніж вони його заб'ють до смерті. Але я сам не зможу його звідси витягти, тому я хочу, щоб ти був третім. Допоможеш мені його врятувати.
— Навіщо ти ставиш позначки на моїй дошці? – запитав Орест.
— Деякі хлопці ненавидять тебе через твою родину. Вони попросили мене це зробити.
— Але чому вони ненавидять мене?
— Не знаю. Я не впевнений. А ще мені хотілося подивитися, що ти робитимеш, коли вони прийдуть і поведуть тебе на екзекуцію. Ти поводився сміливо. Думаю, тобі можна довіряти, бо ти не боягуз.
— А як ми зуміємо втекти?
— Однієї ночі я тебе розбуджу. Будь готовим. Усе почнеться з Мітросового кашлю. Нікому про це не кажи й перестань постійно на мене дивитися.
— Я не дивлюся на тебе.
— Дивишся. Припини це робити. Не звертай на мене уваги. Ти взагалі дуже багато дивишся в різні боки. Не роби цього. Поводься як усі. Стань уже схожим на решту.
— Коли ми втечемо?
— Треба закінчувати розмову. Давай, відходь від мене.
Упродовж наступних днів Леандр продовжував ставити позначки на Орестовій грифельній дошці, щоправда робив їх небагато. Орест же намагався скористатися з його поради й не дивитися на Леандра. Але втриматися було важко, й від цього виникало відчуття вселенської самотності та страху. Хлопчика тепер непокоїла майбутня втеча: як вони це зроблять, куди підуть, який план має Леандр і що станеться, коли їх упіймають. Прокидаючись серед ночі та вранці, він думав, що, можливо, краще залишатися тут і сподіватися на те, що їх усіх, якимось дивним чином урятують. Він навіть зібрався вже сказати Леандрові, що не бажає так ризикувати й не піде з ним і Мітросом, але поговорити можна було тільки в лазні, а коли наступного разу Орест туди потрапив, то Леандра серед купальників не було.
Однієї ночі, коли Мітросів кашель був особливо тяжким, Леандр підійшов до Ореста й торкнувся його плеча. Коли хлопчик розплющив очі, то зумів лише побачити силует Леандра.
Коли знову почувся тріскучий звук Мітросового кашлю, Леандр прошепотів Орестові на вухо: «Вдягайся і йди за мною до дверей». Орест спробував заговорити, та Леандр, зауваживши його намагання, міцно затулив йому рота долонею. Орестові раптом закортіло знову поринути в сон, адже він знав, що коли він зараз нікуди не піде, то завтрашній день буде, хоча й важким, однак передбачуваним і не наразить його ні на яку нову небезпеку. Орест нервувався і зволікав, аж Леандр мусив буквально витягти його з ліжка та стояти поруч, дивлячись, як він одягається.
Вони пройшли до дверей і стали біля них, чекаючи, а Мітрос продовжував кашляти; сьогодні його кашель звучав навіть голосніше та пронизливіше, ніж зазвичай. Почувши, що двері відчиняють, Леандр із Орестом двома тінями відсахнулись убік. А потім вартовий увійшов до загальної спальні. Тоді Леандр витяг Ореста до коридора, де вони обшукали речі вартового, включно з його постіллю. Коли Леандр знайшов ніж, він віддав його Орестові. Собі ж він узяв плаский шматок деревини. А потім вони зачаїлися. Тим часом у загальній спальні вартовий затулив долонею Мітросові рот і, вочевидь, в якийсь спосіб зробив йому боляче, бо ж хлопців кашель перетворився на приглушене підвивання, від якого всі бранці попрокидалися й почали кричати.
Орест почув голос вартового, що звучав дуже загрозливо; а потім він розрізнив кроки, то вартовий повертався до виходу із загальної спальні. Хлопчик спробував затамувати подих. Він не знав, у чому полягав Леандрів план, але припустив, що, очевидно, йому належало ножем атакувати вартового й уколошкати його перш, ніж той устигне покликати на допомогу.
Вони дочекалися, доки вартовий замкне двері. Потім, коли він улігся, позіхнув і був уже готовий знову заснути, Орест тихесенько підкрався й націлив ножа прямо в його шию. Хлопчик щосили ввігнав лезо в податливе тіло, а Леандр тим часом високо підняв свою дошку й опустив її на голову вартового. Той заревів, як поранений звір, і тоді Орест ухопив його за волосся і ще раз усадив ніж йому в горло. Потім він витяг свою зброю і вдарив уже в груди, і бив щосили знову і знову, аж доки не зміг витягти ножа, що застряг у кістці. Леандр зацідив вартовому в писок. А потім вони одночасно зупинилися. Леандр торкнувся його плеча, й Орест прислухався. Але все було тихо, тільки з-за дверей загальної спальні долинав приглушений кашель. Леандр узяв Ореста за плечі обома руками й примусив його випростатися біля стіни, а потім пішов назад до загальної спальні.
Доки Леандр був відсутній, Орест у тьмяному світлі, що йшло зі сходового колодязя, міг роздивитися невеличке приміщення, хоча йому було видно тільки обриси довколишніх предметів. Він подивився в бік дверей назовні, міркуючи, де ж може бути ключ від них.
Він саме оглядав речі вартового в пошуках ключа, коли із загальної спальні вийшли Леандр і Мітрос. Леандр тихо вставив знайдений Орестом ключ у замкову шпарину й миттю відімкнув вхідні двері. Потім він прошепотів, аби Орест швидко виходив.