Коли вони опинилися назовні, Леандр знову замкнув двері й знаком показав хлопцям іти вперед. Місячне сяйво освітлювало прохід між скелями, вузькі кам'яні сходи, а потім, коли вони вибралися на відкрите повітря, то й широку долину, оточену горами. Вони зупинились і постояли, дослухаючись до довколишніх звуків, але позаду все було тихо – за ними ніхто не йшов.
— Підемо в тому напрямку, куди дме вітер,– сказав Леандр.
Коли Мітрос знову почав кашляти, Леандр підтримав його, приклавши одну долоню йому до грудей, а другу – до спини. Мітрос нахилився та виблював. Потім іще й іще.
— Тобі стане краще, коли ми звідси вшиємося,– сказав Леандр.
— Ні, не стане,– прошепотів Мітрос.– Ліпше залиште мене тут. Я не зможу йти так швидко, як ви.
— Ми понесемо тебе,– сказав на це Леандр.– Ми й утекли тільки через тебе, тож не можемо кинути напризволяще.
Хлопці почали спускатися в долину. Орест постійно оглядався назад, розуміючи, що в яскравому місячному світлі їх дуже добре видно зверху, тож у будь-який момент може розпочатися переслідування. Орест бачив, що Мітрос не зможе бігти, і міркував, чи не мудріше було б знайти тут у скелях прихисток і перечекати днів зо два, але Леандр так твердо й упевнено наполягав на тому, що треба рухатися вперед, що Орест не наважився б йому суперечити та вносити якісь свої пропозиції. Отак вони і йшли слідом за Леандром. Мітрос заледве волочив ноги, опустивши голову, і мав такий вигляд, нібито його вже переможено.
Коли зійшло сонце, Орест зауважив, що вони рухаються саме туди, де воно сяде ввечері. Він підозрював, що і Леандр, і Мітрос захочуть одразу ж повернутися до своїх родин, однак зараз, за Орестовими підрахунками, вони йшли не в тому напрямку.
Він дочекався ночі, коли Мітрос заснув, і поцікавився в Леандра, у чому ж полягає його план.
— Нам не можна повертатися додому,– відповів Леандр.– Жодному з нас не можна цього робити. Нас знову викрадуть, принаймні, мене й Мітроса.
— Чи ще жива моя мати? – запитав Орест.
Леандр трохи повагався, а потім простягнув руку й торкнувся Орестового плеча.
— Так,– відповів він.
— Звідки ти знаєш?
— Підслухав розмову вартових.
— А Електра?
— Так, і вона теж жива.
— Але мій батько мертвий?
— Так.
— Як він помер?
Леандр кілька разів збирався заговорити, однак зрештою закрив рота й опустив голову.
— Ти знаєш, як він помер? – запитав Орест.
Леандр знову завагався і змінив позу.
— Ні,– прошепотів він, але очей на Ореста не звів.
— Але ти точно знаєш, що моя мати жива?
— Так.
— Чому вона нікого не послала мене шукати?
— Я не знаю. Можливо, вона й посилала.
— А Еґістус живий?
— Еґістус? – перепитав Леандр. Раптом вираз його обличчя зробився наполоханим, так, ніби сама ідея того, що Орест запитує про Еґістуса, є дуже дивною й неприродною.
— Так, він живий,– по якомусь часі сказав Леандр тихим голосом.– Він живий.
І знову, як і у випадку з добрішим охоронцем, Орест відчув, що варто тільки йому поставити правильне запитання, як він про все дізнається. Однак, як і тоді, він розумів, що жодне пряме запитання тут не спрацює, але нічого достатньо мудрого вигадати зараз не міг.
— То що, Еґістус убив мого батька? – рубонув він з плеча і тут-таки пошкодував про своє запитання.
— Не знаю,– швидко відповів Леандр.
Орест гірко зітхнув.
Уранці Леандр заговорив про те, що їм тепер робити.
— Єдине, у чому я точно впевнений,– сказав він,– те, що нам не можна більше нікого вбивати. Хай би що сталося, нам більше не можна нікого вбивати. Це найперше правило. Якщо ми вб'ємо когось іще, за нами почнуть полювати. Зараз нам треба знайти якесь місце, де можна буде перечекати. І навіть якщо на нас нападуть, нам нікого не можна вбивати.
Дивлячись на Мітроса, котрий кивнув на знак згоди, Орест хотів сказати, що в того не вистачить сил, аби когось убити, та й узагалі, вони не мають ніяких знарядь убивства, бо ж єдине, що могло б придатися для такої справи,– ніж – він залишив стирчати в кістці вартового.
— Нам доведеться підбирати із землі невелике каміння, щоб за потреби кидати ним у людей, так ми їх тільки поранимо та змусимо дати нам спокій. А ще нам треба буде якось знаходити їжу та воду. Мітрос може стукати в кожну хату й просити поїсти й напитися. Він буде беззбройний і тільки проситиме. Його вигляд нікого не налякає. Нам треба уважно обирати будинок, у двері якого він стукатиме. Якщо нам здасться, що там до нас поставляться вороже, треба йти далі.
— Криниці можуть бути отруєні,– сказав Орест.
Леандр неуважно кивнув.
— Ми можемо виконувати якусь роботу для тих, хто дасть нам їжу та ночівлю,– продовжив він,– але залишатися в жодному з навколишніх місць нам не можна. Якщо ми залишимося, нас упіймають.
— Ми мусимо рухатися швидше, ніж ті, хто за нами гнатиметься,– говорив він далі.– Можливо, Мітросові покращає. Якщо ж йому не стане краще, тоді нам з тобою доведеться зробитися вдвоє міцнішими й тягти на собі, чи хоча б підтримувати, його частину дороги. Нам треба буде йти цілий день, відколи прокинемося й аж допоки стемніє. Якщо ми цього не робитимемо, вони нас упіймають.
Леандрів тон нагадав Орестові його батька, коли той був у військовому таборі й Орест хотів із ним погратися чи щоб той покатав його на собі, але батькові було не до того. Від усвідомлення простого факту, що йому було б безпечніше та й ситніше в ненависній загальній спальні, разом з іншими бранцями, хлопчик здригнувся. Там у нього було б багато часу для роздумів і для спогадів, приємних спогадів, як він б'ється на мечах з батьком і як уранці приходить до матері, котра вже з нетерпінням на нього чекає, чи як він сидить між Електрою й Іфігенією, котрі розмовляють, а ще як він крутиться без діла навколо служників і охоронців.
Коли вони підійшли до криниці, Орест подумав, чи не він має бути тим, хто перевірятиме воду на отруйність. Якщо вода отруєна, йому аж ніяк не хочеться стояти й дивитися, доки Мітроса душитиме кашель, скручуватиме блювота, як він помиратиме. А Леандр видавався таким міцним і дужим, таким наполегливим і впевненим у собі, що сама думка про його отруєння була нестерпною. Можливо, вони всі разом, утрьох одночасно мають напитися? Але потім він подумав, що коли він зголоситься першим, це може вразити Леандра, бо ж свідчитиме про Орестову хоробрість.
Коли ж вони залишили Мітроса сидіти на узбіччі й підійшли до криниці, Леандр набрав повну пригорщу води, що струменіла в заглибині, й понюхав її. Потім він виструнчився й подивився навколо.
— Давай я вип'ю перший,– запропонував Орест.
— Котромусь із нас усе одно доведеться це зробити,– сказав Леандр.
Леандр іще раз занурив долоні у воду й набрав якомога більше. Потім він підніс воду до губ і випив усе до краплі. Зробивши це, знаком показав Орестові зробити те саме.
І тут Орестові на мить привиділося, як вони, усі втрьох, б'ються в судомах від отруєної води. Одначе, зробивши кілька ковтків, він зрозумів, що вода добра. Вони з Леандром трохи зачекали, знов і знову набираючи повні пригорщі води й п'ючи, і коли нічого не сталося, Орест пішов до Мітроса і сказав йому, що, на його думку, вода чиста.
Пізніше того дня їм зустрівся селянин зі стадом кіз.
— Не забувайте тримати долоні розкритими,– прошепотів Леандр.
Але помітивши, що селянин знервовано від них віддаляється, Леандр сказав Орестові та Мітросу залишатися на місці, мовляв, він сам піде і поговорить з ним. Вони спостерігали за тим, як товариш повільно йде до чоловіка, як показує йому порожні руки, як ласкаво гладить козам голови, проходячи повз них.
— Його всі слухаються,– прокоментував Мітрос.– Коли нас викрали й вартові хотіли кинути мене на узбіччі, бо я був хворий, він переконав їх цього не робити. Охоронці звертали на нього увагу.
— Ти був з ним знайомий до викрадення?
— Так. Його дід частенько приходив у дім мого батька. Дід скрізь водив його із собою. Вони навіть дозволяли йому слухати свої розмови, розмови старійшин. Дорослі чоловіки сприймали його серйозно, ставилися до нього як до рівного собі, як до дорослого.