— Я його пам'ятаю,– сказав Орест.– Ми грали разом, коли я був зовсім малий. Але тебе я не пам'ятаю.
— Я був занадто хворим для ігор. Мені доводилося майже завжди сидіти вдома. Але я чув твоє ім'я.
Вони дивились, як Леандр з чоловіком жваво розмовляють. Орестові хотілося сісти, та він вирішив, що буде ліпше, якщо вони з Мітросом залишатимуться на видноті.
— Як гадаєш, за нами женуться? – запитав він.
— Моя родина заплатить за мене великі гроші, але родичі Леандра віддадуть за нього все, що в них є. Викрадачі про це знають. Коли нашу втечу було викрито, вони мусили почуватися так, ніби в них було вкрадено їхню долю. Тепер уже вони не можуть узяти за нас викуп.
— А звідки ти знаєш, що вони збиралися вимагати за вас викуп? – поцікавився Орест.
— Інакше вони б уже нас повбивали,– відповів Мітрос.
— Тоді чому ми не залишились і не зачекали, коли нас викуплять?
— Леандру здалося, що я довго там не протягну і що нас можуть убити, якщо викрадачі подумають, ніби наші родини послали воїнів урятувати нас і що ті підійшли вже достатньо близько.
— Але чому ж вони нікого не послали на наш порятунок?
— Тому що зараз усім заправляє Еґістус, принаймні, так каже Леандр. Він чув це від котрогось із вартових.
— Чим заправляє?
— Усім.
— То це він замовив викрадення?
Мітрос забарився із відповіддю. Він задивився на Леандра, на чоловіка та кіз. Орестові здалося, що він хоче удати, ніби не почув запитання. Тоді Орест вирішив повторити своє запитання пошепки й подивитися, що буде.
— То це він замовив викрадення? – перепитав він зовсім тихо.
— Я не знаю,– прошепотів у відповідь Мітрос.– Спитай у Леандра.
— Леандр сказав, що деякі хлопці ненавидять мене через мою родину.
Мітрос кивнув на знак згоди, однак ніяк це не прокоментував.
Вони дивились, як Леандр залишився з козами, а селянин почав рухатися до них.
— Готові попрацювати? Ви обидва? – спитав селянин.
Хлопці синхронно кивнули; Орест намагався при цьому зробити бадьорий вираз обличчя.
— Маю для вас дещо. Треба вичистити кілька хлівів для кіз.– Він уважно подивився на Ореста, потім перевів доскіпливий погляд на Мітроса.
— За це я дам вам харчі та нічліг, а коли ви все зробите, то підете з миром.
Орест кивнув.
— Чи за вами хтось прийде? – запитав раптом селянин.
Орест зрозумів, що має лише мить, щоб придумати відповідь. Він не знав, що сказав цьому чоловікові Леандр, і мусив відповісти так, аби його слова не суперечили тому, що сказав товариш.
— Мітрос погано почувається,– сказав він м'яко.– То, можливо, ми з Леандром зробимо все, що треба.
Селянин примружив очі та подивився на Леандра.
— Ми добре вас заховаємо, якщо хтось, бува, прийде,– сказав він.
Хлопці пробули з селянином і його стадом кіз аж до заходу сонця, і лише потім він привів їх до невеликого будиночка, біля якого було кілька сараїв, а неподалік росло чимало тінистих дерев. Леандр постійно тримався поруч з чоловіком, а Орест і Мітрос ішли трохи позаду. Оресту нетерпеливилося швидше отримати хоч якусь їжу, бодай окраєць хліба, він дуже хотів їсти й переживав, що, можливо, їм спочатку доведеться виконати частину роботи, щоб заробити вечерю, чи, можливо, доведеться чекати, коли чоловік сяде за стіл і розділить з ними трапезу.
Господиня, що стояла на порозі будинку, зробилася дуже занепокоєною, коли побачила хлопців. Їй, вочевидь, не подобалася їхня присутність. Вона не привіталась, а одразу ж увійшла до будинку. Селянин пішов за нею слідом. Коли він повернувся, то наказав трьом великим псам і кільком меншим оточити хлопців. Сам він загнав кіз до сарая і, здавалося, не збирався звідти повертатися. Мітрос заходився гладити по голові одного собаку та гратися з ним, однак інші пси виявилися не такими дружніми й гарчали, крутячись біля хлоп'ячих ніг. Орест раптом усвідомив, що отак можна дуже легко протримати їх тут як завгодно довго, використовуючи собак як вартових, аж доки прибудуть ті, хто за ними женеться. Він спробував угадати, наскільки високою є вірогідність того, що чоловік зрозумів, наскільки цінну здобич отримав.
— Що ти йому про нас розповів? – запитав Орест у Леандра.
— Я розповів йому правду,– відповів Леандр.– Жодна вигадка не спрацювала б. Він бачив кров на моїй одежі. Я сказав, що нам довелося битись. Але я не сказав йому, що ми вбили вартового, і не сказав, що наші родини готові заплатити за нас великі гроші. Він не здогадується про те, хто ми є.
— Однаково він може отримати за нас гроші,– сказав Мітрос.– Навіть не знаючи, що за нас можна попросити дуже багато, він може вирішити, що нас ліпше продати, ніж уберегти від переслідувачів.
— Якщо ми не матимемо їжі, усе одно помремо, тільки від голоду,– сказав на це Леандр.– А інших будинків немає на багато миль довкола. Він сказав, що до найближчої оселі пішки йти цілий день. Або й більше. А потім – море. Тут узагалі нічого немає. До того ж, ми могли піти в неправильному напрямку.
Він мав занепокоєний вигляд.
— Ми не подобаємося його дружині,– зауважив Мітрос.
Коли селянин вийшов із сарая, він знову крикнув на собак – і ті взяли хлопців у щільніше коло. Один пес навіть загрозливо загарчав. Коли Мітрос спробував погладити по голові собаку, з яким раніше грав, той відбіг від нього і сів біля входу до будинку, махаючи хвостом. Чоловік увійшов до хати й зачинив за собою двері.
Хлопці залишилися чекати, боячись навіть поворухнутись, а день потроху згасав. Коли до цілковитої темряви залишалося заледве півгодини, вони побачили в небі ластівок і стрижів, що несамовито кружляли й робили стільки галасу, що через них майже нічого не було чутно.
Із плином часу собаки робилися дедалі більш загрозливими. Хоча Орестові майже до болю кортіло справити нужду, він розумів, що пси зреагують на будь-яку, навіть найменшу, зміну диспозиції. Коли зовсім стемніло, він побачив, як у небі з'являються зірки, але місяць іще не зійшов.
— Не роби нічого, про що я тебе не попрошу,– прошепотів йому на вухо Леандр.– Дивися на мене. Згода?
Орест стиснув Леандрову долоню своєю на знак згоди. Невдовзі, коли довкола запала майже цілковита тиша, Мітрос зайшовся кашлем, від чого собаки голосно загавкали. Орест і Леандр тримали товариша, щоб він не сіпався від болю.
— Тільки не рухайся,– попросив друга Леандр.– До звуку пси скоро звикнуть.
Коли зійшов місяць, селянин вийшов з будинку. Він щось прокричав собакам, аби їх заспокоїти.
— Тепер ви можете йти. Всі троє. Ми вирішили, що ви нам тут не потрібні. Це надто небезпечно.
— У нас немає їжі,– сказав йому Леандр.
— Якщо ви не підете, на вас накинуться собаки,– сказав селянин.– А якщо ви повернетеся сюди знову, вони перегризуть вам горлянки.
— Хоч трохи хліба,– попросив Леандр.
— У нас нічого немає.
— Куди краще піти?
— Тут іти взагалі нікуди, тільки в гори, звідки ви прийшли. В усіх інших напрямках – море.
— А кому належить найближчий будинок?
— Його також охороняють собаки. Тільки вони не гавкатимуть – накинуться мовчки. Вони роздеруть вас на клапті, зачувши запах крові.
— Чи є там якісь острови?
— Човнів немає. Вони позабирали всі наші човни для своєї війни.
— А хоч питна вода є?
— Ні.
— Ніякого струмочка чи криниці? Жодної річки?
— Нічого.
— То хто ж живе в найближчому будинку?
— Не має значення. Вона хоч і стара, але ви її однаково ніколи не побачите. Її собаки, як вовки. Вам вдасться побачити хіба що її псів.
— Можете дати нам трохи води, перш ніж ми підемо?
— Не дам нічого.
Селянин щось тихо проговорив до своїх собак.
— Рухайтеся повільно й усі разом,– голосно наказав він хлопцям.– Не обертайтеся.
Орест помітив, що господиня вийшла з будинку і стала в його тіні, поруч із псом, якого Мітрос гладив по голові. Пес і досі махав хвостом.
— Кашель мого товариша. – почав Леандр.