— Собаки йтимуть за вами слідом цілу милю,– перебив його селянин.– Якщо ви спробуєте повернутися сюди чи навіть заговорити один до одного, вони нападуть. Якщо твій друг знову закашляє, вони не зрозуміють, у чому річ, і нападуть на нього.
— Я не зможу,– сказав Мітрос.
— Сконцентруйся щосили,– прошепотів йому Леандр.
— А тепер забирайтеся,– наказав селянин і викрикнув псам кілька команд.
Собаки повільно рушили за ними слідом. Коли ж пси облишили їх переслідувати, хлопці продовжили рух уперед і більше не оглядалися. Невдовзі вони набрели на тиху місцину, захищену густими кущами. Посідали. Мітрос майже одразу ж заснув. Леандр сказав, що чергуватиме, а Орест мусить поспати. Потім Леандр його розбудить, аби він пильнував далі, а сам теж відпочине.
На світанку Орест побачив морських птахів і помітив, що, коли вони пролітали над ним і його товаришами, котрі міцно спали, їхній лемент стає голоснішим і якимось сполоханим. Хлопчик подумав, що їхні переслідувачі знатимуть, де їх шукати, та й усі, хто тільки є навкруги, теж будуть попереджені про їхнє наближення. Найбільш пронизливими, як з'ясувалося, були крики чайок. А звівши голову, Орест побачив яструбів, що ширяли високо в ранковому небі. Тепер усі на багато миль довкола точно знали, що з'явилися непрохані гості.
Рухаючись уперед, вони поступово почали відчувати в повітрі присмак солі, а кілька разів піднявшись на невисокі пагорби, Орест зауважував морську голубінь. Він усвідомив, що вони віддаляються від усього такого потрібного їм: від харчів і від питної води. Будинок, про який говорив селянин, будинок, що його охороняють люті собаки, був їхнім останнім шансом на порятунок. Хлопчик припускав, що Леандр у цю мить виробляє якийсь хитрий план, однак він мав дуже пригнічений вигляд, навіть гірший, ніж Мітрос, і Орест побоявся запитувати, про що він думає.
Коли вони, задихаючись від спраги, зупинилися відпочити на всіяному камінням полі, Мітрос ліг на спину й заплющив очі. Леандр почав вишукувати камені, що поміщалися б у його руці.
Потроху Леандр назбирав їх цілу купу. Тоді він зняв із себе сорочку і, хай і не з першої спроби, змайстрував з неї перев'яз, в якому могло поміститися дуже багато каміння. Наклавши його доверху, він спробував підняти перев'яз, але був змушений викинути кілька каменюк, бо ноша виявилася для нього занадто важкою. Не ставлячи зайвих у цій ситуації питань, Орест вирішив наслідувати його приклад. Хлопчик побачив, що Леандрове обличчя знову просвітліло й у його очах з'явилася рішучість, і це нагадало йому колишнього товариша, цілеспрямованого та впевненого в собі.
Коли вони покликали Мітроса, той розплющив очі, піднявся й пішов слідом за ними. Тепер вони просувалися вперед значно повільніше, дослухаючись до найменшого шуму. Трохи пізніше Леандр із хирлявого деревця виламав собі палицю, а згодом зробив те саме і для Ореста та Мітроса.
Варто було Орестові почати мріяти про їжу та питво, як він уже, здалося, не здатен буде зробити жодного кроку. А коли він уявляв собі пункт їхнього призначення, то бачив палац, на порозі якого стоїть його мати, а всередині чекають Електра й Іфігенія.
Із жахом він думав про те, що могло статися з Електрою. Чи її теж було викрадено, чи, можливо, як Іфігенію, принесено в жертву під моторошні виски худоби. На мить Орестові захотілося сховатися де-небудь, аби його ніхто не бачив, однак Леандр знаком показував йому рухатися вперед.
Іще кілька годин вони йшли в напрямку заходу сонця. Орест утомився нести каміння. Мітросові іти ставало дедалі важче. Обтяжені камінням, товариші не могли його підтримувати попідруки, як раніше. Єдине, що міг зробити Леандр, говорити до нього тихим, заспокійливим голосом, хоча й сам мало не задихався, піднімаючись стрімким схилом.
Якусь частину дня над ними не пролітало жодної пташки, навіть високо в небі, одначе зараз, коли їхні тіні видовжилися, морські птахи з'явилися знову й літали так низько над головами, що їхні голосні крики здавалися сердитими та хижими.
Леандр стояв за спиною в Ореста, доки вони роздивлялися краєвид попереду. Орестові очі уважно обдивилися кожен лікоть ландшафту, однак так і не виявили жодної ознаки людської присутності. Хлопчик подумав, що чоловік міг і надурити їх, сказавши, ніби десь тут є інший будинок. Він бачив, що Леандр теж нервує, але розумів, зараз, коли вони сидять поруч з Мітросом, який ліг на спину й заплющив очі, ліпше не запитувати в Леандра, що він про все це думає.
Леандр ніжно заговорив до Мітроса, запевняючи його в тому, що зовсім скоро він матиме постіль, аби на ній відпочити, матиме їжу та воду, треба тільки пройти цей останній шмат дороги. Тепер уже Оресту було видно море з двох сторін. Вони наближалися до краю суходолу. Якщо тут не знайдеться ані будинку, ані хоча б криниці, з ними буде покінчено. Доведеться повертатися.
Рослинність попереду була більш густою та пишною, що навело хлопчика на думку про те, що там має бути вода. Крім того, будинок теж міг легко сховатися за густим чагарником і соснами.
Коли вони пішли далі, морські птахи, що їх переслідували, здавалося, відстали, тепер було видно лише горобців і ще якусь дрібноту. Однак і їхні співи невдовзі зникли, заглушені гавканням собак. Леандр знаком показав Орестові та Мітросу сховатися за найближчим кущем, а сам зайшов за тонкий стовбур сосни, що росла з іншого боку стежки. Коли всі зайняли свої місця, Леандр засвистів.
Коли перший розлючений пес з'явився на стежці, шалено несучись уперед, Леандр почав кидати в нього каміння, змусивши того зупинитися й грізно загарчати. Орест намагався добре прицілитися, щоб його камінь улучив собаці прямо в голову, щоб тварюка впала на землю з одного удару. Леандр виступив з-за дерева й почав палицею бити пса по голові, не забувши, щоправда, дістати зі свого перев'язу ще один великий камінь. Доки він це робив, на стежці з'явився іще один пес. Буквально за мить він уже вп'явся зубами в Леандрову руку. Хлопець закричав і зігнувся від болю. Орест крикнув Мітросу, щоб той скористався камінням з його перев'язу, а сам кинувся до пса й почав гатити по ньому палицею.
Доки Мітрос кидав у пса камінням, Орест бив його щоразу сильніше. Зрештою пес упав, із його пащі потекла кров. Леандр швидко приклав долоню до своєї рани, що кривавилася. Усі троє дивилися на стежку; Орест розумів, що, коли кілька собак нападуть на них одночасно, їм не вистояти. Доки Мітрос роздивлявся Леандрову поранену руку, Орест почув гавкіт. Він іще встиг взяти декілька великих каменюк, а потім на стежку вибіг великий чорний пес, що нісся до них, вишкіривши ікла. Хлопчик напружено зосередився й різко кинув камінь прямо в розкриту пащу. Від несподіваного болю пес упав навзнак і заскавчав.
Більше гавкоту не було, тільки жалібне підвивання. Перший собака, що й досі не здох, намагався звестися на лапи, хоча в нього було розчавлено півголови.
Орест швидко підійшов до нього й одним влучним ударом добив тварину. Потім він перейшов стежку й опустився на коліна біля Леандра. На його передпліччі зяяв великий отвір із рваними краями.
— Допоможи йому сісти,– сказав Орест Мітросові.
Повільно та стогнучи від болю, Леандр сів. Коли товариш широко розплющив очі й уважно оглянув поле бою, Орест зауважив, що його погляд був майже таким самим сторожким і рішучим, як раніше. Леандр звівся на ноги, тримаючи свою праву руку лівою.
— Тут можуть бути й інші собаки,– сказав Леандр,– або щось іще гірше.
Хлопці сиділи під деревом, дивилися, як згасає день, і вслухалися в пташиний щебет, що зробився голоснішим. Орест настільки втомився, що був готовий улягтися прямо тут, на м'якій траві між деревами, й заснути. Йому здавалося, що й Леандр з Мітросом почуваються так само.
Він уже задрімав, коли почув жіночий голос. Хлопчик визирнув з-за куща й побачив, як жінка схилилася над убитим собакою й викрикує його ім'я.
Вона була старою та дуже слабкою. Коли жінка побачила й інших собак, вона голосно закричала, а потім пішла від одного до іншого, кличучи кожного на ім'я, а потім узяла в руки голову одного й заголосила. Орест піднявся на весь зріст і спостерігав за нею, оглядаючи з усіх боків, аж раптом до нього дійшло, що коли жінка уважніше гляне між дерев, то неминуче його побачить. Однак, із того, як вона мружила очі, хлопчик зрозумів, що зір у старої вже геть поганий. Поволі вона рушила туди, звідки прийшла, вигукуючи якісь слова й імена псів, вивищуючи голос, начебто намагаючись повернути їх до життя.