Вони дочекалися, доки зовсім стемніє. Орест вважав, що, якби жінка мала й інших собак, вона не лементувала б так за убитими, однак він усе одно дослухався до кожного звуку, боячись знову почути гавкіт. Він чув голоси інших тварин – мекання кіз і овець, квоктання курей – але нічого схожого на собаку чутно не було. Коли Мітрос почав блювати, Орест також відчув дуже сильний напад нудоти. Леандр попередив їх, аби вони поводилися тихіше. Коли все скінчилось, Орест тихо лежав, притулившись до Мітроса, котрий узяв його за руку. Хлопчик не знав, що це мало значити, чи Мітрос у такий спосіб хотів розказати, що в нього зовсім не лишилося сил, чи що страшенно хоче пити та їсти, чи як йому страшно. Леандр сидів окремо, начебто за щось був на них сердитий. Але коли зійшов місяць, він підвівся.
— Я хочу, щоб ви обидва лишалися тут і поводилися дуже тихо,– сказав він,– а я піду поговорю з нею.
Поки вони чекали Леандрового повернення, Орест чув багато різних звуків, що скидалися на людські кроки, іноді йому здавалося, що ті кроки наближаються. Згодом він зрозумів, що довкола них усе рухається, якісь невеличкі живі істоти повзають, бігають і стрибають. А ще був якийсь звук, що його він спочатку не впізнав. То був звук, схожий на людське дихання, ніби хтось глибоко вдихає та видихає. Орест уважно прислухався, а потім попросив Мітроса, щоб і він теж послухав і сказав, хто то може бути. Було схоже, що хтось великий, набагато більший за них, лежить десь поряд і спокійно спить. На одну довжелезну мить хлопчикові здалося, що поряд з ними дійсно хтось є, що той хтось невдовзі прокинеться і тоді з ним доведеться щось робити. А потім Мітрос прошепотів йому на вухо: «Це – море». Й тоді все стало на свої місця. Хвилі набігали на берег зі звуком, схожим на вдих, а потім розбивалися й відкочувалися по піску назад, що скидалося на видих. Орест і не знав, що шум прибою може бути таким голосним. У військовому таборі, коли він був там з батьком, Орест бачив море, напевно, він і спав поруч з ним, але ніколи не чув, щоб воно шуміло так голосно. А ще хлопчик був абсолютно впевнений у тому, що раніше він не чув тут цього дихання. Можливо, подумав він, змінився вітер, і прибій робиться таким голосним тільки вночі.
Лежачи тут у тиші, Орест почувався, наче в човні, що його розгойдують хвилі, таким монотонним був ритм прибою. Хлопчик подумав, що, коли зосередитися на диханні моря й забути про все інше, можна взагалі ні про що не думати, однак час ішов, а Леандр так і не повертався, тож він почав боятися, що залишиться тут удвох з Мітросом, про якого доведеться піклуватися, що йому самому треба буде вирішувати, як діяти далі: чи спробувати піти до старої, як це зробив Леандр, чи повертатися з Мітросом назад, боячись у будь-який момент наштовхнутися на собак чи на вартових, що ідуть по їхньому сліду.
Коли Леандр повернувся, йому довелося покликати їх на ім'я, бо знайти хлопців було досить складно. Те, що Леандр майже кричав, навело Ореста на думку про те, що небезпека минула. Вони з Мітросом підвелися, почувши голос товариша.
— Вона каже, що ми можемо залишитись,– сказав Леандр.– Я пообіцяв їй, що ми негайно підемо, коли вона цього захоче. Вона має харчі, а ще тут є криниця. Вона нас боїться і плаче через те, що ми зробили з її собаками.
Коли всі троє пішли стежкою до будинку, на них почали злітати з неба летючі миші, змушуючи Мітроса прикривати голову від страху. Леандр попередив, що треба йти дуже повільно й уважно дивитися під ноги, бо будинок стоїть в оточенні гострих, мов шпичаки, уламків скель. Мітрос настільки перелякався летючих мишей, що мало не тулився до двох товаришів, шукаючи в них захисту. Стара, яка стояла на порозі в химерній грі світлотіней, що їх відкидала олійна лампа в її руці, здалася Орестові якоюсь надприродною, майже лиховісною. Вона відійшла убік, пропускаючи хлопців до хати, а потім і собі зайшла всередину.
Орестові очі забігали кімнатою, спрагло зупинившись на керамічному відрі з водою та чаші біля нього. Хлопчик подумав, що перш ніж до них повернутися, Леандр з них пив. Оскільки вони з Леандром були голі до пояса, зробивши зі своїх сорочок ноші для каміння, Орест почувався дуже ніяково в цій невеликій кімнаті. Однак жінка не звертала уваги ні на нього, ні на Мітроса, її цікавила тільки Леандрова рука, на яку вона вже наклала білу пов'язку.
Орест їв очима чашу, що стояла біля відра, гарячково міркуючи, як учинити: чи просто попросити дозволу напитись, а чи треба спочатку напоїти Мітроса.
— Пийте,– сказав Леандр.– Не треба просити дозволу. Криниця прямо тут, за порогом. Вона поклялася мені, що вода не отруєна.
Коли Мітрос кинувся до відра, стара жінка тихо відійшла йому з дороги та стала біля стіни, дивлячись на всіх трьох.
— Мить тому мені закортіло покликати своїх псів, які б мене оборонили, але я більше не можу їх покликати,– прошепотіла стара.– У мене вже немає псів, і тепер уже мене ніхто не оборонить.
— Ми тебе оборонимо,– сказав їй Леандр.
— Ви підете звідси, коли наїстеся, й розкажете іншим, що я тут сама та беззахисна.
— Ні, ми не підемо,– сказав Леандр.– Ми залишимось тут. Нас не треба боятися. Ми оборонимо тебе краще, ніж собаки.
Випивши до краплі повну чашу води, Мітрос передав її Орестові, котрий наповнив її і жадібно випив. Леандр скрикував від болю, поки стара знімала з його руки пов'язку та змащувала рану якоюсь густою білою речовиною.
— Комусь постійно треба чергувати знадвору,– сказав Леандр.– Якщо за нами женуться, вони неодмінно прийдуть сюди. Їх скерує той селянин з козами.
— І тоді вони підпалять будинок,– сказала стара.
— Ми не дозволимо їм наблизитися до будинку,– пообіцяв їй Леандр. Коли він підвівся, на стіну впала його велика тінь.
— Цієї ночі я чергуватиму,– зголосився Орест.
— Коли вечеря буде готова, ми принесемо тобі їсти,– сказав на це Леандр.
— А коли це буде? – поцікавився Орест.
— Тут є трохи хліба, можеш узяти з собою,– відповів Леандр.
Коли Орест рушив до дверей, стара щось промурмотіла, однак він не розібрав що. А потім вона заговорила до Леандра, ніби тільки він і міг її зрозуміти.
— Нехай не відходить далеко. Там повно уламків скель. Тільки худоба знає, де ходити безпечно. Нехай візьме одну козу і йде за нею слідом.
— А кози твої? – спитав у неї Орест.
— Так. А чиїми ще вони можуть бути?
Стара вийшла з кімнати та швидко повернулася з товстою тунікою в руках і дала її Орестові.
Леандр вийшов з Орестом під зоряне небо. Вони постояли біля порога, доки їхні очі звикали до темряви. Хлопець погладив по голові одну з кіз, що їх підкликала стара.
— Думаєш, ти зможеш не заснути? – спитав Леандр Ореста.
— Так,– відповів Орест.– І я добре бачу в темряві, тож буду обережним.
— Якщо почуєш найменший підозріливий звук, одразу ж буди мене. У неї є й інші кози, а в полях пасуться вівці. Можливо, ти їх почуєш. Ближче до світанку закукурікають півні. І ще можуть бути інші безпечні звуки, щебет птахів або дзижчання комах. Якщо ж ти почуєш десь недалеко гавкіт собаки чи людську присутність, негайно біжи до мене й буди. Разом ми спробуємо оборонитись. А вже вранці можна буде захистити будинок або, принаймні, зробити його більш захищеним.
— Як довго ми збираємося тут лишатися?
Леандр гірко зітхнув.
— Ми не збираємося звідси йти.
— Що?
— Принаймні доти,– почав він,– доки вона не помре чи не накаже нам вимітатися.
— Але, можливо, ми змогли б знайти для неї інших собак...
— Ми залишаємося тут,– урвав його Леандр.– Не можна й думати про те, щоб її залишити.
Коли Леандр залишив його самого, Орест повільно пішов за козою, пильнуючи за розташуванням скель, про яке намагався судити зі звуку хвиль, що об них розбивалися. Досить голосно шуміли крони дерев, якими грав вітер, що потроху дужчав, і хлопчик почав міркувати про те, яким би міг бути звук, що свідчив би про сторонню присутність, про присутність ворога. І ще він мріяв про те, що Леандр невдовзі принесе йому їжу, щось більше, ніж хліб, що його він мав зараз.