Коли йому нарешті принесли поїсти, Орест жадібно накинувся на страву, бажаючи добавки та шкодуючи про те, що не сидить зараз з іншими за столом і не бачить, чи там, бува, не залишилося чогось іще. А потім він залишився на самоті. Чулося тільки дихання нічного моря, шелестіння дерев і час від часу поодиноке пугукання сови. Більше не було нічого, жодного стороннього звуку.
За годину до світанку він, мабуть, провалився в полохливий сон, а вже з першим променем сонця сидів, широко розплющивши очі. Світанок, напевне, був дуже тихим, подумав Орест, бо інакше я його б не пропустив і не проспав би аж доки навколо зробилося зовсім світло та з'явилися нові звуки – пташиний щебет і півняче кукурікання. Він сів рівно й прислухався, ловлячи вухом найменший підозріливий звук, але нічого незвичного начебто не було. Він не розкаже Леандрові, що заснув.
Упродовж наступних двох днів, доки Мітрос залишався в ліжку чи не відходив від старої, Орест і Леандр збирали велике і менше каміння. Вони намагалися розбивати великі каменюки на менші, щоб їх було можна кидати на значну відстань. У перервах, коли їм треба було відпочити, хлопці практикувалися поціляти мішені, кидаючи каміння в різні предмети. А потім вони наклали між кущів цілі гори каміння з обох боків від вузенької стежки, що вела до будинку.
А ще вони почали обходити землі довкола будинку. Леандр зауважив фруктові дерева, що не дуже давно були дбайливо обрізані, кам'яні стінки, що розділяли поля, та худобу, за якою, здавалося, добре доглядають. А ще він уважно обдивився великий будинок і всі господарчі будівлі: сараї та комори, де зберігалося в'ялене м'ясо, крупи та дрова.
— Вона не могла все це зробити сама,– сказав Леандр Орестові.
Коли стемніло, Мітрос запропонував піти й попильнувати, доки інші вечерятимуть. Пізніше Леандр його змінить і просидить усю ніч на пагорбі, стежку до якого вони з Орестом позначили великими каменями. Коли стара подала вечерю, Леандр запитав у неї, чи завжди вона жила тут сама.
— Цей будинок – повний життя, але не мого. Тут живуть усі ті, кого вже немає. Я чую їхні голоси й розмовляю з ними завжди, коли можу. Але вони вже не потребують їжі, тому в коморі й повно всього.
— Але де вони поділися? – запитав Леандр.
— Розлетілися,– відповіла стара.
— Хто? – спитав Орест.– Хто тут раніше жив?
— Двоє моїх синів, яких забрали до війська, забрали на ту їхню війну разом з човнами.
— Коли це сталося? – запитав Орест.
— Кілька місяців тому. Усі пішли звідси й більше ніколи не повернуться. Сини залишили мені собак, але тепер і їх немає.
— То скільки людей тут було раніше? – поцікавився Леандр.
— Їхні дружини потікали разом з дітьми, не залишили навіть хлопчика, що шкутильгав, а я його любила найдужче,– продовжила стара, ігноруючи Леандрове запитання.
— А чому ти не пішла з ними? – запитав у неї Орест.
— Мені ніхто не запропонував іти з ними,– відповіла стара.– Якби хоч одна сказала мені бодай слово, я б з ними пішла. Та коли ви збираєтеся втікати вночі, нікому не потрібна немічна баба.
Вона гірко зітхнула.
— Ми думали, що їм потрібні наші кози та вівці,– продовжила стара,– а виявилося, вони прийшли по наших чоловіків і синів. Якби ми знали, на кого вони полюють, добряче би їх сховали. А так вони буквально за мить забрали всіх дорослих чоловіків, і ми вже знали, що вони не повернуться.
— А де вони зараз? – поцікавився Орест.
— Вони на війні.
— На якій війні?
— На війні,– була відповідь.– Просто на війні.
— А всі інші? – запитав Леандр.
— Усі інші боялися тут залишатись. Тільки той хлопчик, із хворою ногою оглядався назад, коли вони тікали.
Стара замовкла, й вони почали їсти, не знаючи, що сказати. Коли хлопці доїли, до хати ввійшов Мітрос. Стара всміхнулась до нього і грайливо та ніжно скуйовдила його волосся, ставлячи перед ним вечерю. Орестові здалося, що Мітрос заховався в мушлю своєї особистої реальності, намагаючись за можливості уникати його з Леандром, постійно горнучись до цієї старої, наче її тінь.
Наступного ранку, коли Орест і Леандр мовчки сиділи біля гори каміння, дивлячись удалечінь, вони побачили собаку, що повільно рухався в їхній бік і махав хвостом. Коли стало ясно, що пес пробіжить повз них, хлопці зачаїлись у кущах, затиснувши по великій каменюці в руці. Орест був упевнений, що за собакою іде хтось іще, і напружився, готуючись до атаки. Вони дивилися й чекали, але ніхто інший так і не з'явився. Схоже, пес був сам. По якомусь часі Орест залишив Леандра пильнувати, а сам пішов до будинку, де знайшов собаку, що поклав передні лапи на стіл. І Мітрос, і стара одночасно гладили його по голові та спині.
— Це – собака з того будинку. Ми з ним потоваришували ще біля порога,– пояснив Мітрос.
— З якого будинку? – не зрозумів Орест.
— З будинку, біля якого нас оточили інші пси. А цей друзяка цього не робив. Він тільки махав хвостом. Він дуже добрий.
Стара принесла миску води й поставила її на підлогу перед собакою. Він швидко вихлептав воду й повернувся до Мітроса, вочевидь, не бажаючи позбавлятися його товариства.
Коли Орест повернувся до Леандра й розповів йому, що бачив, той усміхнувся.
— Мітрос усім подобається. Усім, крім вартових. Вони його не злюбили, як і ті інші пси. Але стара його теж любить.
Перш, ніж піти поспати, Леандр попередив Ореста, щоб він пильнував на випадок, якщо селянин прийде в пошуках свого собаки.
— І що мені робити, якщо він прийде?
— Скажи йому, що на стежці поставлено пастку, і якщо він піде далі, позбудеться ноги.
— А що робити, коли він мені не повірить?
— Кричи як навіжений і кидай у нього каміння. Бий по ногах, аби його скрутило від болю. Налякай його.
Потроху вони звикли до життя в будинку цієї старої. Вона навчила хлопців доглядати худобу, під її керівництвом вони працювали на городі, збирали врожай, дбали про фруктові дерева. Мітрос постійно крутився поруч з нею на кухні, виходячи з хати, тільки щоб зібрати яйця чи подоїти кіз, але й тоді його завжди супроводжував пес. Орест і Леандр по черзі пильнували вночі, кожен просиджував три ночі поспіль. Орест призвичаївся до нічних звуків і вимуштрував себе не засинати за годину до світанку, коли він був найбільш утомлений.
Іноді він уявляв, що Леандр і Мітрос є його сестрами, Електрою й Іфігенією. Уві сні він часом когось із них шукав. А ще він уявляв, що стара є його матір'ю. Хлопчикові було цікаво, чи й Леандра з Мітросом відвідують подібні думки, чи й вони уявляють, ніби цей будинок є їхнім справжнім домом, ніби ті, з ким вони живуть зараз поруч, є їхніми родичами.
Одного ранку, коли він сидів за кухонним столом разом з Мітросом (Леандр саме чатував у кущах біля стежки, а стара поралася в курятнику), собака раптом почав рити лапами долівку й оглядати кімнату, начебто на когось чекаючи. Мітрос засміявся й погладив пса по голові. Але той не припиняв рити лапами землю. Мітрос його гладив, але собака не заспокоювався, лише робився нервовішим, майже несамовитим. Орест покинув їсти, спостерігаючи за цією сценою. Коли повернулася стара, хлопці не звернули на неї уваги, захоплені тим, що виробляв собака. Однак, побачивши, що робиться з псом, господиня голосно скрикнула й вибігла за поріг.
Орест і Мітрос пішли за нею, аби подивитись, у чому річ.
— Собака,– сказала вона.– Це означає, сюди хтось іде. Приведіть Леандра!
Орест до цієї миті ніколи не чув, аби вона називала Леандрове ім'я. Йому взагалі здавалося, що ця стара знає тільки ім'я Мітроса. Він побіг до Леандрового сховку й побачив, що товариш сидить у затінку біля купи каміння. Коли Орест розповів йому, що сталося, той наказав хлопчикові сховатися по той бік стежки, стати біля другої купи каменів і нічого не робити. Орест мусив просто стояти й чекати на знак від Леандра, перш ніж кинути перший камінь.
Вони чекали, але ніхто не з'являвся. Орест уже жалкував, що не запитав у Леандра, в якому випадку йому можна буде повернутися до будинку. Він не спав усю ніч і зараз відчував страшенну втому. Коли ж він обережно визирнув з-за кущів, то не побачив і сліду Леандра. Він подумав, що той, напевне, добре сховався й чекає, пильнуючи стежку.