— Він перестав рити лапами долівку вже досить давно,– сказав Мітрос,– тож ми подумали, що хай хто там приходив, він уже пішов геть.
Орест подивився на Леандра, котрий стояв у тіні з оголеним торсом.
— Так, вони пішли геть,– підтвердив Леандр.
— А ми чули чоловічий крик,– сказала стара.– Я сказала Мітросові, що, коли той чоловік закричить іще раз, ми вийдемо і подивимося, у чому там річ. Але не почувши більше нічого підозріливого, ми залишилися тут.
Леандр кивнув.
— Я загубив сорочку,– сказав він.
— У мене ще лишилося чимало полотна, я пошию тобі нову,– сказала йому стара.– Так, я пошию сорочки вам усім, мені все одно немає чого робити.
Коли Орест знову подивився на Леандра, йому здалося, що той зробився старшим. Плечі його неначе поширшали, а лице видовжилося й загострилося. Стоячи самотньо в тіні, він видавався навіть трохи вищим. На мить Орестові закортіло перетнути кімнату й прикласти долоню до його лиця чи грудей, але він залишився стояти там, де був.
Орест був голодним і втомленим, але почувався так, ніби міг би зробити набагато більше, ніж уже зробив, якби до будинку прийшов хтось іще.
Він не міг відірвати погляду від Леандра, котрий, голий по пояс, пішов до меншої кімнати. Зустрівшись із ним поглядом, Орест побачив, що й Леандр теж почувається дуже неспокійно. Якби стара зараз сказала, що хоче зарізати котрусь із овець або козу, чи навіть курку, він би без вагань пішов за нею, несучи нагостреного ножа. Він з готовністю їй допоможе. Орест знав, що й Леандр відчуває те саме.
Вони посідали за стіл і почали їсти вечерю, приготовану старою, так, неначе це був звичайнісінький вечір, яких буває багато в житті. Пес спостерігав за ними з кутка кухні, проводжаючи поглядом кожен шматок, що його Мітрос підносив до рота, та підходячи до хлопця щоразу, коли той кашляв.
Оскільки вони тепер знали, що собака попередить їх про наближення небажаних гостей, Орестові з Леандром більше не треба було ходити на нічні чергування. Тому Орест пристав на пропозицію Леандра й ліг спати разом з Мітросом, а пес улігся між ними. Леандр спав у сусідній кімнаті, а стара – у найдальшій світлиці.
Удень вони сходилися разом на трапезах, їжу для яких готували стара та Мітрос. Орест і Леандр доглядали за худобою та опікувалися городиною і садовиною, часто працюючи разом. Коли всі четверо сиділи за столом, вони ніколи не їли мовчки. Завжди було про що поговорити. Вони обговорювали погоду чи зміну напрямку вітру, новий сорт козячого сиру, зробленого старою, когось із худоби чи хворобу, що раптом напала на дерево. Вони кепкували з того, яким ледачим зробився Мітрос, чи з Ореста, котрого так важко витягти вранці з ліжка, чи над Леандром, що надто швидко росте. Часом вони кидали хліб собаці й весело сміялися, дивлячись на те, як той жадібно їсть. Але стара ніколи нічого не говорила про свою родину, що залишила її саму, а хлопці, у свою чергу, не згадували про свої домівки. Оресту було цікаво, чи Мітрос, бува, не розповів старій про те, що з ними сталося, чи раптом якимось необережним словом не виказав у розмові з нею бодай частину їхніх пригод.
Були дні, коли вітер робився шаленим. Стара завжди знала, коли це станеться. Вона завжди попереджала хлопців. Усе могло початися зі свистячого звуку вночі або ніби з нічого серед білого дня, коли було спекотніше, ніж зазвичай. Вітер швидко робився ураганним, і минало цілих два чи навіть три дні, перш ніж він ущухав. Коли його свист робився занадто голосним, Мітросові доводилося не відходити від собаки, бо той нервував, починав гарчати та шукав, де б сховатися.
Ночами, коли вітер досягав найбільшої сили й ніхто не міг заснути, усі четверо, охоплені дивним неспокоєм, збиралися за столом на кухні, й тоді стара витягала пляшку дистильованого фруктового соку, наливала собі повну чашу й давала хлопцям скільки завгодно води та фруктів. Після того вона починала оповідати їм історії, обіцяючи протриматися цілу ніч, якщо, звичайно, зможе.
— Була собі дівчина,– розпочала вона свою оповідь однієї такої ночі,– й ніхто з людей не бачив іще такої дивовижної вроди. Точилися різні чутки про спосіб її народження. Дехто вважав, що її батьком був один зі стародавніх богів, що спустився на землю в подобі прекрасного лебедя. Та хай би ким був батько тієї вродливої дівчини, усі точно знали, ким була її мати.
Стара замовкла, а вітер за стінами будинку гудів і свистів. Коли собака забився в куток, Мітрос усівся на долівку неподалік від нього.
— І як звали її матір? – запитав Орест.– Вона теж належала до богів?
— Ні, вона була смертною,– відповіла стара і знову замовкла. Здавалося, що вона намагається обміркувати щось.
— То був час богів,– заговорила знову стара.– Лебідь кохався з нею, із матір'ю, і навіть кажуть.
— Що кажуть? – поцікавився Орест.
— Кажуть, що від лебедя народилося двоє, а ще двоє народилося від смертного чоловіка. Хлопчик і дівчинка й ще одні хлопчик і дівчинка. І ота дівчинка, батьком якої був лебідь, і була тією небаченою вродливицею. А інші.
Вона знову замовкла і гірко зітхнула.
— Обидва хлопчики тепер мертві,– продовжила вона майже пошепки.– Вони померли, як і всі інші чоловіки того часу. Вони загинули, обороняючи свою сестру. От що з ними сталося.
— Але чому вони мусили її обороняти? – запитав Леандр.
— Усі принци та королі хотіли з нею одружитися,– відповіла стара. А ще було домовлено, що всі, хто битиметься за її серце, навіть програвши двобій, пообіцяють стати під знамена її майбутнього чоловіка, якщо раптом з нею щось станеться. От як почалася війна. Війна, що забрала чоловіків і човни. Війна розпочалася через її небачену вроду.
Стара говорила, а вітер за стінами її будинку шаленів. Троє хлопців просиділи з нею всю ніч – Орест і Леандр то мучилися безсонням, то куняли на своїх стільцях, а Мітрос тихо сидів у кутку біля собаки, наляканого потужним вітром.
Леандр з Орестом навчилися пересвистуватися, щоб, навіть перебуваючи нарізно, чути один одного. Одним свистом вони ніби віталися й позначали місце свого перебування. Іншим свистом сигналізували про необхідність повернутися до будинку, бо настав час обідати чи вечеряти. А ще був особливий свист, який означав, що треба негайно зустрітися. І, нарешті, останній із сигналів попереджав про чужинців. Вони навчили Мітроса того свисту, що ним можна було покликати їх до кухні, якщо раптом Орест з Леандром спізнюватимуться, й отого, найважливішого, найголоснішого й дуже різкого свисту, що ним мусив скористатися Мітрос, якщо собака, не дай Боже, знову ритиме лапами землю.
Оскільки тепер вони могли пересвистуватися, Леандр з Орестом почали частіше працювати на різних ділянках поля, а ще тепер один з них міг спокійно лишитися вдома, коли інший, скажімо, вирушав на пошуки худоби, що кудись забігла. Це також надавало Орестові можливість іти краєм прибережних скель аж до просвіту між них, де можна було без ризику для життя спуститися до води. Хлопчик знав, що стара недолюблює море за його часто високі й небезпечні хвилі, тому ніколи не казав їй про те, що частенько ближче до кінця дня ходить на берег, аби посидіти там на самоті й подивитися на воду.
Він знайшов пласку скелю, що нависала над морем. Часом, спустившись на неї, Орест дивився, як під ним котяться хвилі, як вони купчаться, а потім розбиваються об прибережне гостре каміння. Іноді пташки літали над морем трохи дивно: одні піднімалися високо в небо, інші ж опускалися майже до самої води. Зазвичай тут було тихо й спокійно, та бували дні, коли сильний вітер, здавалося, стримував хвилі, і вода відступала далеко від берега, оголюючи підніжжя скель.
Досить скоро Орест умовив Леандра піти з ним. Вони сиділи поруч на пласкій скелі й дивилися на сонце, що поступово ховалося у воді. Коли Леандр працював на полі, він рідко вдягав сорочку, тому його тіло вкрилося засмагою. Він був набагато вищим і грубішим за Ореста. Він був схожий на тих вояків, що їх Орест бачив у війську свого батька, коли вони так цілеспрямовано заходили та виходили з його похідного шатра.
Орестові кортіло запитати в Леандра, чи він має якісь плани на майбутнє, чи рахує він час, бо ж сам Орест це робив, уважно стежачи за тим, як місяць щоразу росте, а потім тоншає, рахуючи кожен окіт овець, стежачи за зміною пір року в міру того, як ростуть овочі та плодоносять фруктові дерева. Він хотів також спитати, чи Леандр збирається залишитися тут назавжди, навіть після того, як стара помре і звільнить їх від даного їй слова. Однак, з плином часу, з кожною повнею, з кожним новим урожаєм і без нових непроханих гостей, робилося дедалі більш очевидним, що про трьох хлопців усі забули, що їх уже ніхто давно не шукає і що, можливо, навіть піти звідси буде небезпечніше, ніж залишатися в цьому домі.