Поступово він навчився розрізняти вартових. Тільки двоє з них могли піти з Еґістусом, а кількоро інших зазвичай потай шепотілися з Електрою. А якось уночі Орест стояв і спостерігав за власною матір'ю, доки вона ходила туди-сюди коридором. Йому було цікаво, чи й вона теж прослизне до котроїсь із кімнат разом з якимось вартовим, але, як задля цього, її рухи мали занадто зосереджений на самій собі вигляд. Вона скидалася на когось, хто ходить уві сні чи намагається розв'язати якесь дуже важливе завдання. Навіть коли вона проходила неподалік від власного сина, Орест розумів, що вона його не помічає. У неї на думці було щось таке, що його вона мусила побороти, сховавшись у мушлі своєї невимовно важкої та непорушної самотності.
Деякі вартові, що чатували вдень, залишалися на посту й уночі. Одного з денних вартових Орест знав іще до того, як його було викрадено. Його батько, теж охоронець, завжди виявляв готовність пограти з Орестом, побитися з ним на мечах. Він дуже часто, як пам'ятав Орест, брав із собою сина. Той хлопчик, хоч і був старшим на кілька років, був веселим і товариським, із ним було добре гратися.
І от тепер цей хлопчик, який перетворився на мужнього чоловіка, щодня стояв на чатах неподалік від Орестових дверей. Спочатку він поводився дуже відчужено, заледве киваючи Орестові, коли той проходив. Коли Орест заговорював до нього, згадуючи давні часи та вдавані двобої на мечах і запитуючи про його батька, вартовий відповідав дуже коротко та суворо. Чатуючи в нічну зміну, він теж заледве впізнавав Ореста.
Одначе потроху цей вартовий почав змінюватися. Тільки-но він заступав на чергування, одразу ж Орестові це ставало відомо. Вартовий сповіщав його про те, що його попередник уже пішов і що він – на місці. Це мало такий вигляд, ніби вартовий вважає, що Орестові буде приємніше й легше, якщо біля його кімнати на чатах стоятиме хтось, кого він добре знає.
Якось уночі Орест прокинувся і, залишаючись у ліжку, прочистив горло. То був тихий короткий звук, якого, подумав він, із коридора й почути не можна. Але вартовий почув і, увійшовши до його кімнати, присів на краєчку ліжка. Він поцікавився в Ореста, чи тому нічого, бува, не потрібно. Коли ж Орест відповів, що щойно прокинувся і збирається заснути знову, вартовий простяг руку і коротко торкнувся його руки.
— Я – на Леандровому боці,– прошепотів він.– Мій батько був другом його діда. Леандр попросив мене бути поруч із тобою. Я довго не давав знати, щоб ніхто не здогадався.
— Де Леандр? – запитав у нього Орест.
— У горах, із повстанцями.
Вони помовчали, дослухаючись до звуків, що могли долинути з коридора.
— Леандр каже, що ти – на його боці,– прошепотів вартовий.
— Я – його друг.
— Він каже, що ти його підтримаєш.
— Перекажи йому.– почав Орест.
— Мушу зараз іти,– перебив його вартовий.– Я прийду знову, тільки-но зможу.
Наступного разу, коли вартовий прийшов до Ореста, він зробив знак, що говорити не можна, бо в коридорах занадто багато руху. Але іншої ночі вартовий зайшов до Орестової кімнати й залишився з ним на довший час. Він повідомив, що не має ніякої інформації про те, що відбувається, чи про місце перебування Леандра, однак одразу ж сповістить, щойно отримає якусь звістку.
Його присутність у кімнаті поступово зробилася дуже важливою для Ореста, стала частиною певного ритуалу,– а ними повнилося життя в палаці,– ритуалу, що був для нього не менш значущим, ніж години розмов з Електрою, години спілкування із матір'ю, котра знову потребувала сина, бо ж Еґістус займався збиранням армії для придушення, як вона висловилася, раз і назавжди, цього останнього повстання.
Попервах Орест намагався ставити вартовому запитання, та той прикладав долоню йому до вуст, даючи зрозуміти, що говорити не треба та й небезпечно, бо ж їх можуть підслуховувати з-за дверей. Навіть коли вони були разом, вартовий прихитрявся не робити жодного звуку, закликаючи й Ореста не порушувати довколишньої тиші, хай там що між ними відбувалося в сповитій темрявою кімнаті. Це теж зробилося частиною ритуалу.
Однієї ночі, коли вартовий був з Орестом у його кімнаті й уже збирався повернутися на свій пост, він знаком показав Орестові йти за ним. Вони вийшли до коридора, і вартовий уважно прислухався. Коли все довкола стихло, він узяв Ореста за руку й повів назад до його кімнати, де, ставши впритул до нього в найдальшому від дверей кутку, прошепотів йому прямо у вухо:
— Теодот і Мітрос живі.
— Ні,– пошепки заперечив Орест.– Мітрос мертвий. Я був із ним поруч і бачив, як він помирає.
— Його батько Мітрос живий, і Теодот також. Леандр запитує, чи ти підеш їх визволяти. Оце і є та звістка, що я тобі приніс. Місце, де їх тримають, недалеко звідси.
— Там є охорона?
— Так, але вночі там нікого немає.
— Чи зможемо ми знайти когось, хто допоможе їх звільнити? Чи можемо ми звернутися до Леандрового батька?
— Леандр наполягає, що це має бути зроблено з палацу. Кобон не може сюди й наблизитися. Старійшин тримають у підземеллі під садом,– сказав вартовий.– І нам треба вирішувати швидше, бо Мітрос довго там не протягне.
— Ти можеш зробити це сам або ж із кимось іще? – запитав Орест.
— Нам потрібен хтось, хто нас очолить.
— Хто їх тримає? – запитав Орест.
— Не знаю,– відповів вартовий.– Я знаю тільки, що Теодот – Леандрів дід, а Леандр хоче його звільнити. Оце і все, що мені сказали тобі переповісти.
Наступної ночі вартовий повідомив, що сконтактував із Кобоном, який уже домовився про місце, де він сховає звільнених старійшин. Їм тільки треба опинитися біля кладовища, а там їх зустріне Кобон. Він улаштує так, аби на ту пору в провулках нікого не було, чи зуміє зробити так, що їх ніхто не зупинить. Дехто з вартових є прибічником Леандра, і вони подбають про безпеку Теодота та Мітроса.
Орестові не хотілося відкрито сповіщати будь-кого про підтримку Леандра, бо ж той був на боці повстанців. Це буде мати вигляд зради чи протидії його власній матері. Але він не хотів і відмовляти Леандрові в його проханні. Не мав він, одначе, й бажання поділитися почутим від вартового зі своєю сестрою. Орест усвідомив, що залишився сам на сам із цією проблемою. Він міг або нічого не робити, або, як його і просили, піти з вартовим до того місця, де тримали старійшин.
Якщо він це зробить і побачить бранців на власні очі, то зможе прийняти рішення вже на місці. Розмірковуючи про можливі наслідки, Орест подумав, що є сином свого батька і міг би взагалі перебрати на себе всю владу в палаці, але, водночас, він був і сином своєї матері, котра навчала його нікому не довіряти.
Аж раптом він зрозумів, що його батько був чоловіком, який ніколи не залишався осторонь. Орест згадав батьків сильний голос і його командний тон. Якби батько був живий, він би міг нервово рухатися кімнатою, але ніколи б не зачинився, ховаючись від реальності. Він би не боявся, він би діяв.
Вони з вартовим виробили план. У вартового був ключ від одного з бічних виходів, що вели до приміщення за кухнею. І через ті двері вони з Орестом зможуть вислизнути з палацу якоїсь безмісячної ночі.
А ще за дві ночі Орест не спав і був уже готовий, коли по нього прийшов вартовий.
Надворі вони трохи постояли, щоб очі звикли до темряви. Потім рушили в бік низини, де колись був сад, а тепер залишилося тільки поросле чагарями пустирище. Не промовивши жодного слова, вони перейшли пересохлий струмок.
Невдовзі дісталися до місця, де, за словами вартового, під землею тримали старійшин. Їм довелося руками обмацувати траву та землю, щоб знайти приховану ляду. Коли ж вони її знайшли та відчинили, у носи їм ударив густий сморід вологої землі, перегнилої рослинності та людських екскрементів.
Орест поволі почав спускатися сходами, що вели в іще чорнішу темряву. Коли він опинився на глиняній підлозі, то одразу ж викрикнув імена двох викрадених старійшин, однак спочатку йому ніхто не відповів, не прозвучало жодного голосу.