— Хто розповів тобі про звільнення?
— Не важливо, хто мені розповів. Важливо, щоб ти не втручався в речі, що не мають до тебе прямого стосунку.
— Леандр – мій друг, а Теодот – його дід.
— Леандр є ватажком одного з повстань,– відповіла Електра.– Він не може бути твоїм другом. Принаймні, доки він не переміг, він лишатиметься твоїм ворогом.
— Він пішов рятувати своїх дядьків, братів своєї матері. Їх було забрано в полон тоді ж, коли і мене викрали. Ти мала бачити, як мене виводять із палацу.
— На той час я вже сиділа в підземеллі,– відповіла Електра.
Тепер вона стояла спиною до дверей.
— Хто посадив тебе до підземелля?
— Чому б тобі не запитати й про це в нашої матері?
— Я запитую тебе.
— Мусиш навчитися слухати. Я іноді помічаю тебе під дверима кімнати, куди я ходжу ночами. Ти підслуховуєш, але, усе одно, нічого не чуєш, хіба ні?
— Ти була в палаці, коли було вбито нашого батька?
— Так. Була. Авжеж, я була в палаці. Власне, я вже тобі сказала, що на той час я вже сиділа в підземеллі.
— То ти нічого не бачила?
— У моїй камері було невеличке віконце, через яке я могла бачити шматочок світла.
— Значить, ти не знаєш.
— Авжеж я знаю,– перебила його Електра.– Я знаю все!
— А мені ти скажеш?
— Скажу, коли зможу. Але зараз я мушу йти на прогулянку садом із матір'ю. А ти мусиш повернутися до своєї кімнати.
Тієї ночі вартовий, щойно з'явившись ув Орестовій кімнаті, прошепотів:
— Мусиш піти до Леандрового будинку. Щойно палац прокинеться й усі займуться своїми ранковими справами, мусиш туди піти.
— Хто про це просить? – запитав Орест.
— Це не може чекати,– відповів вартовий.
— Моя сестра знає, що я допомагав урятувати Теодота та Мітроса.
— Тебе бачили,– відповів вартовий.– І цього разу тебе теж побачать, але піти туди – важливіше за все інше.
— Це Кобон попросив мене прийти?
— Не знаю. Мені просто переказали, що, коли сонце зійде, ти мусиш туди піти.
Вартовий іще якийсь час залишався в його кімнаті, та більше не вимовив ані слова. Пізніше, коли Орест уже лежав у ліжку сам, перед його внутрішнім поглядом постав образ Леандра. Товариш уявився настороженим, обережним. Він нізащо не наробить помилок. Орест спробував протиставити Леандрову врівноваженість і вміння подивитися на ситуацію незамиленим оком поведінці матері й Еґістуса. І раптом він усвідомив, що в будь-якому протистоянні, уявному чи реальному, Леандр їх переможе. Орест не знав, до яких наслідків це приведе, однак, коли настав світанок, він уже був готовим зробити те, про що його попросили. Він піде до Леандрового будинку. Якщо ж раптом мати почне йому докоряти, завжди можна сказати, що він не знав, що Леандр є одним із ватажків повстанців, адже вона жодним словом про це не обмовилася. Треба буде тільки попередити Електру й попросити, щоб вона підтвердила, що він нічого не знав. Тоді можна буде наполягати на тому, що він просто пішов попередити друга про свій майбутній від'їзд.
Орест прокинувся пізно і тихо вийшов із палацу через бічні двері, а потім рушив до кладовища та пересохлого струмка. Його по черзі охоплювали почуття то завзяття й сміливості, то сумніву та знервованості. Ідучи завулками та перетинаючи невеличку ринкову площу, він не підводив погляду на зустрічних людей.
Коли він прибув на місце, то здивувався, побачивши навстіж відчинені вхідні двері, а коли пройшов до передпокою, так і не зустрівши нікого зі слуг або з родини, уже не сумнівався, що тут щось негаразд. Будинок стояв порожній і тихий. Орест почав викрикувати імена: спочатку він кликав Кобона, Раїсу, Іанту, Дацію, а потім, як свого часу Леандр, кілька разів назвав себе, щоб вони знали, що то прийшов не якийсь чужинець.
Але потім, коли він пройшов далі у внутрішні кімнати, Орест відчув запах, знайомий йому з часів життя в будинку старої, коли, бувало, вівця чи коза іноді зривалася зі скелі й потім довго лежала на березі біля води, гниючи на сонці.
Одначе, той запах зараз був набагато сильнішим, ніж будь-коли раніше. Коли Орест іще раз по черзі викрикнув імена Леандрових родичів, його ніс і рот наповнилися нестерпним смородом, що линув із центральної кімнати.
Увійшовши, він побачив цілу купу тіл, довкола яких уже кружляли рої великих чорних мух. Їх була ціла рукотворна гора, коли тіло вкладали на тіло, стежачи за тим, щоб вони врівноважувалися й утворювали майже однорідну масу. Орестові довелося вибігти на двір і проблюватися. Коли ж він повернувся, побачив, що біла шкіра подекуди ніби рухається, та, придивившись, він зрозумів, що то личинки трупних мурах.
Занепокоєний тим, для чого його могли сюди покликати, та сподіваючись знайти бодай когось іще, Орест підібрав шматок полотна та прикрив ним ніс і рот, а потім обшукав увесь будинок. Але знайшов він лише Теодота і Мітроса, що лежали на мокрих від крові простирадлах, густо обліплені мухами.
Орест повернувся до центральної кімнати й, переборюючи відразу та страх, узяв за ноги верхнє тіло і стяг його донизу. Труп ударився об підлогу з важким глухим звуком. Орест перевернув його й побачив лице Раїси, горло якої було перерізане від вуха до вуха, очі – широко розплющені.
Наскільки він міг зрозуміти, усі члени Леандрової родини та їхні слуги лежали тут мертві. Тепер уже мухи почали сідати й Орестові на обличчя та руки, а гнилісний сморід, від того, що він зрушив одне тіло з гори, зробився ще дужчим. Він вирішив, що треба негайно повертатися до палацу, знайти Електру і перш, ніж робити бодай щось іще, розповісти їй про все, що побачив. Вона прийде сюди разом із ним, і тоді він уже буде не сам, коли сусіди чи ще хтось тут з'являться та знайдуть цю гору трупів.
Щойно в нього майнула ця думка, як звідкілясь почувся тоненький плач, хлипання та виття. Орест подумав, що то, мабуть, якесь звірятко – ласка чи щур – залізло між трупів, а тепер не може вибратися. Але потім почувся дівочий голос. Він звучав звідкись із глибини мертвих тіл, тож Орестові нічого не залишалось, як одне за одним постягати їх донизу, щоб знайти джерело звуку. Коли до нього потяглася рука, навколо якої дзижчали мухи, хлопець відскочив у куток кімнати. А коли він, трохи оговтавшись, знову підійшов до напівзруйнованої гори тіл, то побачив Іанту, котра рачки вибралася з-під купи тіл і встала на ноги. Проте, побачивши й упізнавши Ореста, вона зойкнула від страху й кинулася назад, намагаючись знову сховатися поміж трупів, начебто вони могли її захистити.
— Іанто, це – Орест,– сказав він.– Я тебе не ображу.
Він знову наблизився до купи тіл і взявся її розбирати. Тепер знайшлося тіло Кобона та тієї жінки, що надала прихисток Теодотові та Мітросові після того, як Орест вивів їх із підземелля, а ще там були щільно сплетені тіла двох дітей, котрі і в смерті були нерозлучні. Іанта, коли він спробував до неї дотягтися, повелася, мов дике звірятко, нору якого було розрито. Вона скрутилася клубочком і спробувала заховатися за одним із трупів, щоб Орест не зумів до неї дістатися. Він кликав її на ім'я, називав себе знову і знову, та ці спроби її не заспокоювали. Навпаки, Іанта дедалі більше впадала в істерику. Дівчина плакала і кричала, налякана Орестом, кликала на допомогу своїх батьків і Леандра.
— Я тобі допоможу,– сказав він, хапаючи її за руки.
Орест підняв її й потяг на себе. Її просякнутий кров'ю одяг торкнувся його хітона, залишаючи на ньому слід. Однак, зі спротиву, що його чинила Іанта, він припустив, що вона не має серйозних пошкоджень. Коли ж йому вдалося відтягти дівчину подалі від смороду та мух, він зрозумів, що кров на її тілі та одязі є не її власною, а чиєюсь іще.
— Мусиш піти зі мною подалі звідси,– сказав Орест.
Коли вона, нарешті, заговорила, він спочатку не міг розібрати слів, таким сильним було її хлипання. Орест був змушений не один раз просити Іанту повторити сказане, благаючи її говорити повільніше та розбірливіше, аби він міг зрозуміти її.
— Це ти зробив! – вигукнула вона.
— Ні, я не робив цього! – відповів Орест.
— Люди, що це зробили, були людьми твоєї матері.