— Люди моєї матері не є моїми людьми.
— Ми вже готувалися до втечі. Теодот і Мітрос щойно прийшли,– сказала Іанта і досі хлипаючи.– Мітрос був такий слабкий. Він хотів, аби ми його лишили тут, але ми вирішили забрати його із собою. Ти приставив когось за нами стежити. Ти, напевно, дізнався, що ми збираємося тікати.
— Я нікого не приставляв за вами стежити. Я нічого не знав. Я взагалі нічого не знав!
Він змусив її піти за ним, кілька разів підштовхуючи вперед, коли дівчина намагалася повернутися назад до будинку. Удвох вони пройшли спочатку провулками та ринковою площею, а потім і відкритою місцевістю перед палацом. Люди, що зустрічалися їм дорогою, миттю зникали з очей, налякані зовнішнім виглядом Іанти: її скривавленим одягом і волоссям, а також диким виразом обличчя.
У палаці Орест знайшов Електру, котра забрала Іанту до себе в кімнату.
— Електро,– звернувся він до сестри,– вони повбивали всіх родичів Іанти. Я знайшов тіла. Вони всі мертві.
Електра підійшла до дверей, ніби намагаючись не впустити до кімнати непроханих гостей.
— Вона сказала мені, хто замовив убивства,– продовжив Орест.
У цей час Іанта, охоплена болем і страхом, знову залилася слізьми, тож обоє, Орест і Електра, кинулися до неї, щоб заспокоїти.
— Навіщо ти привів її сюди? – запитала Електра.
— А куди ще ми могли піти? – поцікавився Орест.
Електра подивилася на нього похмуро та нетерпляче.
Орест чекав за дверима, а Електра викупала Іанту та перевдягла її в чистий одяг. Коли ж сестра знову покликала його до кімнати й вони вдвох підтримували Іанту, котра хлипала та ридала, раптом у супроводі двох охоронців до покою ввірвалася мати й налетіла на них.
— Що тут робить ця дівчина? – запитала вона.
Мати говорила з такою несказанною люттю та командними нотками в голосі, яких Орест від неї ще ніколи не чув.
— Поки-що вона побуде тут,– відповіла Електра.
— Хто віддав наказ її сюди впустити? – поцікавилася їхня мати.
— Я,– відповіла Електра.
— А хто тобі дозволив?
— Я сама собі дозволила,– вигукнула Електра.– Як дочка свого батька, як дочка своєї матері, як сестра Ореста і сестра Іфігенії.
— Я знаю, чиєю донькою ти є і чиєю сестрою. Але чи ти розумієш, що відбулося повстання? Вона не може тут залишатися.
— За день або два вона піде звідси,– заспокійливо сказала Електра.– Я дала їй слово, що вона може тут перебути.
— Я не бажаю її біля себе бачити,– сказала їхня мати.
— Вона не вийде з цієї кімнати,– відповіла Електра.– Можу тебе запевнити, що вона звідси не вийде!
Орест переводив погляд з матері на сестру, усвідомлюючи, що жодна з них навіть не звертає на нього уваги. У своїй люті вони його зовсім не бачили. Вони так спопеляли одна одну очима, що він подолав у собі спокусу втрутитись і сказати, що це, власне, він знайшов і привів Іанту. Орест вирішив не казати й того, що саме він наполіг на тому, щоб Електра взяла дівчину до себе. Він знав, що зараз найліпше буде мовчати. Нехай нині мати витріщається на Електру, а в його бік і не дивиться.
Іще вчора йому здалося б дивним, чому мати не запитала, що, власне, сталося з Іантою, чому вона не поцікавилася, з якої причини її одяг, що валявся на підлозі, весь у засохлій крові та чому дівчина весь час тремтить і ридає, наче якась залякана до напівсмерті, безпомічна істота.
Але тепер такі речі вже його не дивували. Тепер Орест знав відповіді на свої запитання. Йому було ясно, що мати замовила сьогоднішні вбивства так само, як раніше замовила викрадення хлопчиків і як до того взяла ніж, аби перерізати горло його батькові.
Він спостерігав за нею, а серце крижаніло від люті.
Пізніше того дня, коли Орест обідав удвох із матір'ю, вона помітно пом'якшала та скаржилася на головний біль.
— Твоя сестра,– сказала вона,– останнім часом зробилася такою нестерпною. Хто б міг подумати, що саме тепер, коли ми її так потребуємо, вона вирішить ігнорувати нас і навіть не повечеряє разом із нами. Коли я молюся вночі, то завжди дякую богам за те, що вони мені дарували. Я дякую їм за тебе. Принаймні, мій син повернувся додому і залишається зі мною. Я вдячна богам попри все, попри всі розчарування, попри всі випробування та зради.
Її усмішка була теплою й доброю, з натяком на прощення та смирення. Але в позі та голосі було щось таке, що безпомилково свідчило про те, що мати чудово знає і про роль сина у звільненні Мітроса й Теодота, і про те, що він сам, не попросивши в неї дозволу, ходив до Леандрового будинку та знайшов там Іанту, напівпоховану під горою трупів. У її тоні Орестові також вчувалося попередження, натяк на той сталевий голос і беззаперечну владу, що їх продемонструвала мати в кімнаті Електри, і це змушувало його з нетерпінням чекати миті, коли він опиниться подалі від своєї матері.
— Підійди й поцілуй мене, перш ніж підеш,– наказала вона, коли Орест підвівся.– Зараз такий час, що ми всі мусимо бути обережними. Ми мусимо за всім приглядати, усе помічати та дослухатися до кожного шепоту.
Орестів вартовий десь подівся, і на його місці ніхто не стояв. Він спав уривками, прокидаючись від найменшого шереху. Якось він прокинувся від того, що в кімнаті хтось був. Коли він сів у ліжку, тремтячи від страху, Електра прошепотіла, щоб він мовчав і не рухався.
— Наша мати зараз спить, і віддані їй вартові не бачили, як я сюди ввійшла. Біля дверей я залишила власного охоронця, і якщо ми почуємо якийсь рух, це означатиме, що треба сидіти тихо, зовсім тихо, навіть не дихати.
— Чого тобі треба? – запитав Орест.
— Тепер, коли Еґістуса тут немає, ми можемо діяти. Мати втратила свого захисника. Тепер вона не захоче залишатися зі мною наодинці. Уникатиме мене за всякої можливості. Коли сьогодні вона прогулювалася зі мною в саду, ще до того, як ти повернувся, уже й тоді трималася на відстані, але тепер узагалі не захоче до мене наближатися. Більше вона не ризикуватиме. Вона боїться.
— Чого?
— Того, що я з нею зроблю.
На мить в Ореста виникло відчуття, ніби він розучився дихати.
— До занедбаного саду в низині ведуть розхитані сходи,– продовжила Електра.– Мати ходить туди щодня. Тепер, коли я її не супроводжуватиму, вона зробить це місце частиною свого обов'язкового моціону. Завтра, у пообідню пору ти підеш туди із нею. Поводитимешся звичайно. Як завжди, за вами ітимуть троє охоронців, але перед сходами двоє обеззброять третього, а потім усі вони зникнуть. Це буде зроблено дуже тихо. Не придивляйся занадто уважно, взагалі не звертай на це уваги. Ніж, яким ти скористаєшся, буде лежати під вибитим каменем на третій сходинці, якщо спускатися вниз. Матимеш лише один шанс. Якщо ти його не використаєш, вона зробить так, аби нас обох убили.
— Ти хочеш, аби я її зарізав? – запитав Орест.
— Так. Вона власноруч убила твого батька, вона наказала тебе викрасти, вона замовила викрадення Мітроса й Теодота, вона наказала повбивати всіх їхніх родичів.
— Я бачив, як убивали Іфігенію,– сказав Орест. Він розумів, що це могло мати такий вигляд, ніби він намагається змінити тему розмови, відволікти сестру.
— Не має значення, що ти бачив,– відповіла Електра.
— То був мій батько,– сказав Орест.– Я бачив, як батько дивився.
— Ти боїшся? – запитала в нього Електра.
— Чого?
— Убивати.
— Ні.
— Щойно це буде зроблено, вартові відчинять ворота і впустять людей, що прийдуть і роззброять відданих їй охоронців, а потім уб'ють тих, хто позбавив життя родини Мітроса і Теодота. І тоді палац буде твій.
— Звідки ти знаєш, що ті двоє охоронців завтра будуть на твоєму боці? – поцікавився Орест.
— Я ретельно готувалася до завтрашнього дня. Вона тебе не підозрюватиме. Ніхто не знає, який ти хоробрий.
— А ти звідки знаєш?
На мить Електра замислилась, а потім усміхнулася.
— Саме цього я просила у своїх молитвах,– сказала вона,– щоб ти перетворився на хороброго воїна. Я знаю, що ти дуже хоробрий.
— Я вже вбивав раніше,– сказав їй Орест.
— Одного дня з усіма нашими ворогами буде покінчено. Ми наділені владою.– продовжувала Електра, не звернувши уваги на братові слова.