Орест мовчав.
— Усе вже сплановано,– закінчила Електра.– Тільки ти зумієш це зробити.
— А хіба ми не можемо просто схопити її і відправити геть?
— Відправити? Куди? Слухай, скоро інший вартовий пройде цим коридором, і тоді мені треба буде вже від тебе йти, я не можу залишитися тут із тобою. Я не зможу побачитися з тобою аж до того часу, коли все буде зроблено. Я сидітиму у своїй кімнаті з Іантою доти, доки мені не повідомлять, що наша мати мертва. Я молитимуся богам, аби все пройшло успішно.
— То ніж буде там?
— Він уже там. Третя сходинка, вибитий камінь.
І потім вона залишила його самого.
З плином часу Орест дедалі чіткіше розумів, що зробить так, як просила сестра. Він помститься за смерть свого батька. Завтра він зробить усе, щоб мати йому повірила. Він буде добрим і покірним сином, він робитиме все, чого вона схоче, а потім він буде хоробрим.
В яскравому світлі дня він майже заздрив своїй матері, котра мала достатньо рішучості віддати наказ повбивати цілу родину, а потім спокійно прогулюватися садом або сидіти за столом і вести звичайнісіньку бесіду. Напевно, вона була саме такою, подумав Орест, у день, коли вона вбила батька. Він пригадав її теплу усмішку, коли вона стояла перед відчиненими дверима до палацу й дивилася на Агамемнона.
Вона знає, як убивати, подумав він. Вона знає, що відчуваєш, убиваючи. Та потім раптом Орест усвідомив, що й він це знає теж. Адже він не чекав Леандрового наказу, коли вбив вартового чи тих двох охоронців, які прийшли по них до будинку старої. Він просто використав момент. І тепер міг тільки молити батьків дух, аби той йому допоміг, аби дав йому наснаги, а ще й уміння не виявити цієї наснаги до того, як настане потрібна мить.
Сміливості йому просити не треба, думав Орест. Сміливість він уже й так має.
Коли вони зустрілися в її покоях, мати сказала Орестові, що їй доведеться прискорити його від'їзд.
— Скоро дороги зробляться небезпечними,– сказала вона.– Настали важкі часи. Дінос прислав запевнення, що зараз іще може гарантувати твою безпеку. Він зустрінеться з тобою на половині шляху, однак його люди виїдуть тобі назустріч, аби супроводити до нього. Найліпше тобі буде вирушити на світанку. Я відібрала своїх найкращих і найвірніших охоронців, які зможуть тебе захистити. Ніхто не знає, що може трапитися поблизу палацу. Як я вже казала, для повстанців ти є найвищою винагородою, адже ти є єдиним сином свого батька.
Якщо моя мати, думав Орест, із такою легкістю прикидається і грає свою роль, то і я це зумію. Він зосередився над звучанням кожної ноти у своєму голосі, над кожним своїм жестом і м'язом обличчя. Він змусив себе надати обличчю виразу готовності поступитися їй, але водночас і мати вигляд людини, що бажає дізнатися про кожну дрібницю планованого, нібито має потребу ретельно все зважити. Він щосили намагався скласти враження, ніби єдине, про що зараз думає, як ліпше та швидше почати цю подорож.
За столом, коли вони разом обідали, він намагався слухати матір дуже уважно, водночас не придивляючись до неї надто явно. Коли він сказав, що погано спав цієї ночі, що втомився і ляже сьогодні раніше, мати відповіла, що теж ляже спати раніше, аби встати ще до світанку й провести сина в дорогу.
Орест залишився з нею й тоді, коли вона готувалася до прогулянки садом. Він уникав дивитися на вартових, що стояли біля її дверей, коли, вийшовши з материних покоїв, звичайнісіньким тоном, як тільки міг недбало, сказав, що, можливо, трішки пройдеться з нею, бо, можливо, прогулянка садом допоможе йому швидше заснути цієї ночі.
Закликаючи батьків дух допомогти йому, Орест також уявив, що його намір є чимось від нього особисто зовсім незалежним, чимось наперед визначеним і керованим самими богами.
Мати зірвала кілька квіток, а потім подивилася на небо та на сонце, вона саме говорила про спеку й про те, що Орестова кімната є дуже зручною взимку, бо в ній тоді найтепліше, але влітку вона перетворюється на пекло. Прямуючи до сходів, вона висловила думку, що, можливо, коли син повернеться, йому слід перебратися до іншої, холоднішої, кімнати.
Коли вони вже спустилися на три чи чотири сходинки, Орест почув за спиною голосне зітхання одного з охоронців. Обернувшись назад, він побачив, що на нього навалилися двоє інших.
Мати також це почула й обернулася. Вона дивилася майже йому в лице, коли Орест нахилявся і шукав ніж. Уже за мить, коли вона побачила, як він витягає зброю, мати голосно зойкнула і спробувала відштовхнути його від себе, намагаючись збити з ніг. Хоч каміння під ногами й хилиталось, Орест зумів підтягти її до залишків балюстради та всадив ножа матері в спину. Потім він швидко витяг його й щосили навалився на неї, перекидаючи її тіло через огорожу, щоб вона покотилася вниз, у зарості чагарників.
Коли він її знайшов, мати лежала на спині. Орест добре бачив її розчахнуті від жаху очі, коли намагався всадити ножа їй у горло. Вона щосили захищалася, відпихаючи його руки, доки ще могла це робити. Але швидко настала та мить, коли їй не залишилося нічого іншого, як кричати, закликаючи на допомогу. Він ударив ножем їй у груди, а потім – у горло, після чого притискав її до землі, доки вона не видихнула востаннє.
Клітемнестра
астане час, коли тіні огорнуть мене. Я це знаю.
Але зараз я ще цілком притомна, чи майже притомна. Я пам'ятаю деякі речі – вони приходять до мене не зовсім чіткими образами, віддаленими голосами. Але найчастіше я бачу сліди – сліди людей, людської присутності, звуків. Більшість часу я ходжу поміж тіней, але часом виникає відчуття, ніби поруч є хтось, чиє ім'я я колись знала, чиє обличчя та голос для мене щось значили, хто раніше був мені дорогий, кого я, можливо, любила. Я точно не знаю.
Однак є один тьмяний образ, який наполегливо приходить до мене й не бажає танути. Це – моя мати в якийсь момент її дуже далекого минулого; вона – безпомічна, кимось утримувана. Я чую крики, її крики і крики когось із вищим голосом, когось, хто лежить на ній і тисне, а потім цей хтось її відпускає – і крики стають голоснішими, і я вже бачу фігуру, що має дзьоб і крила, що має обриси крил, які розтинають повітря, а мати лежить унизу; вона вже не кричить і не дихає, лише тихесенько пхикає.
Я відчуваю, що коли не рухатися й не говорити, то з'явиться щось іще. Але в цьому місці, де панує тиша, так важко не рухатися й не ходити. Тут присутні й ті, з ким я хотіла б зустрітися. Вони – досить близько, але не так близько, щоб можна було їх побачити чи до них доторкнутися. Я не можу згадати імен, їхніх імен. А ще я не чітко бачу обличчя, хоча бувають моменти, коли я застигаю на місці й поводжуся дуже тихо, не намагаючись ні на чому зосередитись або щось пригадати, і тоді до мене приходить одне обличчя, чиєсь лице, що його я колись добре знала. Та воно розтає перш, ніж я встигаю згадати, кому воно належало.
Я знаю, що ще бувають і почуття. У цьому й полягає відмінність між тим, де я є зараз, і світом, в якому я жила колись. Я знаю, що був час, коли я відчувала лють і відчувала горе. Але тепер я втратила здатність відчувати і лють, і горе. Можливо, я витаю в цих просторах лише через те, що не повністю втратила якесь інше почуття. Можливо, те почуття називається любов. Є хтось, кого я і досі люблю чи любила та захищала колись, але я в цьому не впевнена. До мене не приходять нічиї імена. Приходять деякі слова, але жодне з них мені не потрібне, бо імена не приходять, а я хочу, щоб приходили імена. Якщо я зможу назвати потрібні імена, тоді знатиму, кого любила, і зможу їх знайти чи хоча б знатиму, як їх побачити. А коли надійде слушна година, я зумію заманити їх до царства тіней.
Ніхто в тому їхньому світі не знає, як мало тут усього є. Це – суцільна порожнеча, дивність і тиша. Майже ніякого руху. Бувають тільки відлуння, наче віддалений звук води, що тече між камінням, іноді ці відлуння, здається, наближаються, та все одно вони звучать приглушено, нечітко. Якщо ж я дослухатимуся дуже уважно, вони взагалі зникнуть.