Можливо, у тому іншому світі щось не скінчилося, щось, що почалося, ще коли я була жива, і тепер воно тягнеться за мною, як слова, що мусять бути вимовлені, як слова, що від мене втекли колись, але тепер прийдуть чи мусять прийти, чи тільки можуть прийти, доки я тут витаю. Але на це знадобиться час. Я не знаю, скільки часу маю чи скільки часу тут узагалі є. Але я точно знаю, що колись, усе ж таки, муситиму розчинитися, я не можу лишатися вічно в цьому стані. Я розчинятимуся поступово. Урешті-решт, я вже не знатиму геть нічого. Єдина моя надія – це ще один сплеск, що дозволить мені на якусь мить, хоча б на кілька годин, повернутися до того світу і бути там, ніби я ще жива.
У призначений час з'являється пам'ять, що з'єднує та зв'язує, а потім зникає. Це вже майже щось. Якась примарна думка, що от-от має сформуватись, але ніколи не формується до кінця. Як і фігура з крилами, вона наближає мене до того, що колись було чи мусило бути. Я живу на внутрішній поверхні того, що має сутність. Я можу відчувати потужні сплески чиїхось сильних бажань, що пролітають повз мене й зникають удалині.
Отож, у мене тільки й залишилися сірі сліди та здогади.
Саме такий вигляд і мусить мати зворотний бік тіні чи позачасся. Якісь лінії та форми, що мали значення колись або, можливо, і досі мають, однак тут і зараз видаються зовсім випадковими. Якби я тільки могла збагнути їх призначення чи пошепотітися з тим, хто їх створив. Це бажання є дуже близьким до справжнього відчуття, чи, принаймні, мені так здається. Я залишатимуся тут іще скількись годин або днів, або років. Цей час уже визначено наперед. Я пробуду тут не менше, не більше.
Заплутаність, блукання манівцями прийшли на зміну правді та знанню, на зміну реальності й усьому матеріальному. Цей простір, в якому я зараз перебуваю, як печальний дарунок, що його мені принесли, але по якомусь часі заберуть назад.
А потім прийшло слово, слово, в якому я впевнена. І це було слово «сон». І щойно це слово прийшло, одразу ж я зрозуміла, що воно означає. Тепер я згадала, якими бувають сни, точніше, якими вони могли бути, а ще я збагнула, що в цьому позачассі я не сплю, що все, що зі мною діється, не є сном. Усе це – реальність, усе це – моя дійсність.
А потім почали з'являтися й інші слова. Вони спалахували, як зірки у вечірньому небі. Я гарячково намагалась усі їх утримати, та вони не бажали мені піддаватися. Вони випадали чи згасали, чи летіли від мене геть. Одначе навіть погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти приблизно їхню важливість і те, що деякі з них іще до мене повернуться. Вони, як місяць у повні, освітлять моє нічне небо в царстві тіней і будуть частиною тієї химерної остаточності, що є моїм проводирем.
Я блукала коридорами палацу, в якому колись жила. Я майже пригадувала деякі речі, що тут відбулися. Була якась фігура в саду чи на сходах, що вели до саду, вона важко дихала й важко дивилась. Але потім – нічого. Потім – лише тиша порожнього саду. А ще за мить уже не було і саду, залишилася тільки якась порожнеча.
Але я була ще притомною. Я чекала, знаючи, що так буде не завжди, що настане час, і все зміниться. Я усвідомлювала, що одного разу я знов опинюся в цих коридорах і тоді вже комусь із вартових буде не складно мене помітити, треба буде лише мені щось сказати чи швидко пройти, щоб вони відчули звук або ж рух повітря. І тоді я потроху почала розуміти, навіщо тут перебуваю та кого шукаю. Його ім'я так до мене й не прийшло, і обличчя його я теж поки-що не могла пригадати, але я вже відчувала, що він – десь поряд.
Я могла собі уявити, як один вартовий, той, що мене помітив, радиться з іншим, а потім вони вже разом ідуть до того, кого я шукаю, чи до його товариша, що тепер ним опікується.
Мій чоловік мертвий, і моя донька теж. Вони вже перетворилися на справжні тіні. Моя друга дочка живе тут, але шукаю я не її. Я шукаю тут свого сина.
Я притомна, але слова, що їх я колись знала, тепер сплять. Іноді вони перевертаються з боку на бік уві сні чи видушують із себе якийсь нічний звук, але потім деякі з них теж прокидаються. Часто, хай навіть на мить, вони розплющують очі і майже впритул мене розглядають. Я дивлюся їм у вічі, щоб вони мене запам'ятали й не забули навіть тоді, коли знову поринуть у сон. А потім я вивчаю їх у всій їхній інертності. Я пильную за кожним їхнім рухом. Я вмію розрізняти їхні глухі стогони в нічній пітьмі, такі виразні на тлі їх глибокого дихання. Я навчилася бачити, як вони простягають до мене руки, щоб я їх витягла.
Тепер я вже знаю, у чому полягає різниця між ніччю і днем. Я впізнаю тишу, що спускається на сад і на коридори вночі, тишу, порушувану лише обережними рухами вартових, а ще – котів. Ця реальність належить мені, у цей час я можу вільно блукати палацом. Коли я приходжу з саду, то цілком усвідомлюю, що вартові відчувають коливання зрушеного мною повітря. І тепер для того, щоб вони дізналися про мою присутність, необхідна лише одна річ – звук. Жест, що примусить їх діяти.
З часом я збагнула, що почую його ім'я, ім'я мого сина, що тоді зможу його прошепотіти, вимовити дуже тихо, наче якесь замовляння. Воно до мене прийде, коли я найбільше цього потребуватиму.
— Оресте,– прошепотіла я однієї з таких ночей і тихо зникла серед тіней.
— Оресте,– повторила я, дозволяючи своєму голосу прокотитися відлунням по коридору.
Я побачила, як двоє вартових бігають туди-сюди в пошуках того, хто це сказав, а потім викликають третього – товариша мого сина – і вже всі разом перевіряють усі двері, кутки та закапелки.
Я дочекалася, коли він піде, а потім прошепотіла на вухо одному з вартових:
— Скажи Орестові, що це його мати. Він мусить вийти сам у коридор. Він мусить бути сам.
Вартовий, схоже, намагався кинутися навтьоки, але потім стримався й залишився стояти на місці.
— Скажи це ще раз,– попросив він дуже тихо, схиливши голову.
— Скажи Орестові, нехай вийде сам у коридор,– вимовила я.
— Зараз? – запитав він.
— Дуже скоро. Орест мусить прийти дуже скоро.
— Ти збираєшся йому якось зашкодити?
— Ні, я не збираюся йому зашкодити.
Орест
а той час, коли стало відомо, що Діноса було вбито, Еґістуса захоплено в полон, а їхнє військо розбито на голову, і що Леандр зі своєю армією повертається додому й уже наближається до палацу, Електра вже оселилася в материних покоях, поставивши в кутку своєї спальні ліжко для Іанти. Іноді, коли Орест сідав із ними за трапезу, його вражало, що сестра поводиться зі слугами точнісінько, як її мати. Навіть у голосі Електри відчувалися всі ті самі нотки й напівтони, що й у голосі матері. Вона постійно давала знати, що контролює все, що діється навколо, хоча сама в цей момент, здавалося, була дуже зайнята зовсім іншими речами. Часом, взагалі не мало значення, що вона говорить.
Це здавалося Орестові дуже зручним, оскільки він сам рідко мав, що сказати. Іанта ж узагалі мовчала. Вона дивилася кудись перед себе і всім своїм виглядом показувала, що розмова для неї є чимось дуже ворожим, абсолютно непотрібним клопотом.
Електра не навідала Ореста після вбивства їхньої матері. Коли він, скінчивши справу, повернувся до своєї кімнати, то почув, як вона кричить у коридорі.
На якомусь етапі він сподівався, що сестра прийде поговорити, сяде біля його ліжка, заспокоїть, похвалить і розпитає в подробицях, як усе було. Та вона була надто зайнята, опікуючись тим, аби охоронців її матері якнайшвидше, поки вони ще не оговталися від здивування, було задушено чи зарізано, а тих, у чиїй відданості сумнівалися, замкнено в підземеллі.
Того вечора Орест вечеряв на самоті у своїй кімнаті. Поївши, він трохи поспав. Потім, коли він вийшов у коридор, то побачив, що його особистого охоронця теж немає. Він пройшовся туди-сюди коридором, помічаючи вартових, розставлених на однаковій відстані один від одного, й відчув жагуче бажання бути відвіданим одним із них у своїй кімнаті. Він замислився над тим, які знаки використовував Еґістус, аби показати, що вартовий має прийти до нього вночі. У мерехтливому світлі мідних ламп, що висіли на стінах, Орест уважно вдивлявся в їхні лиця, та вартові поводилися як зазвичай, вони його не помічали.