Після того як Орест із Леандром повернулися додому, вони жодного разу навіть не заговорили ні про своє викрадення, ні про те, як утікали, ні про будинок старої, ні про Мітроса. Усе, що тоді відбувалося, тепер зринало в Орестовій пам'яті лише як розрізнені спогади, окремі спалахи, поодинокі образи, що здавалися яскравішими в міру того, як розпадалася цілісна картина минулого. Відчувалося, що Леандр, який тільки тепер дізнався, що від звільнення їх тоді відділяло лише кілька днів, не бажав навіть згадувати про всі ті роки, проведені на краю світу. Вони невдовзі підуть у забуття, думав Орест. Хоча він і не міг говорити про них із Леандром, ніхто не заважав йому згадувати й обмірковувати минуле на самоті. Але цього було недостатньо; спогади швидко потьмяніють, стиснуться, змаліють, розтануть, ніби нічого ніколи й не було. Він один буде пам'ятати все, що тоді сталося, більше ніхто.
А ще, кілька разів, коли він зустрічав тих хлопчиків,– а вони вже перетворилися на дорослих чоловіків,– з якими жив в одній кімнаті в тому страшному місці в горах, Орест помічав, що вони постійно його уникають. Власне кажучи, тільки тепер він знову почув їхні імена. І от нині, коли вони приходили зі своїми батьками до палацу, то ввічливо йому кивали на знак упізнавання, але на цьому все й закінчувалося.
Леандр улаштувався в одній із кімнат у передній частині палацу, звідки він наглядав за прибуттям військ. Саме він вирішував, хто й коли чергуватиме, тож, оскільки вартові доповідали Леандрові особисто, Орест припускав, що той завжди знає, коли саме Іанта щоночі виходить із покою Електри та йде до нього і що повертається назад перед першим проблиском нового дня. Багато разів, проводжаючи Іанту до дверей, Орест відчував спокусливе бажання пройти коридором і перевірити, чи її брат не спить, але його стримував острах знайти в кімнаті Леандра щось таке, що буде для нього самого неприємним сюрпризом.
Іноді йому здавалося, що й Електра, й Леандр зовсім його покинули, що він нагадує їм про події, які вони воліли б не згадувати, які вони бажали б якнайшвидше забути назавжди. Вони дуже неохоче залишалися з ним наодинці. Він був уже їм нецікавим, як не цікавили його сестру тепер ні боги, ні духи померлих, як не цікавили Леандра роки, проведені в будинку старої на березі моря.
Орест і досі жив у якомусь місці, що мінилося тінями й губилося в позачассі; Електра й Леандр теж колись там жили, однак вони залишили його задля сонячних обіцянок майбутнього, і тепер сама лише присутність Ореста поруч, здавалося, якимось дивом, віддаляла це майбутнє від них. Орестові було дивно, що доки він сам залишався в палаці, на орбіті своєї матері та сестри з Іантою, Леандр уже встиг походити світом і зробитися справжнім вояком, так само уславленим, як Орестів батько. Поступово те, що він убив власну матір, здавалося йому дедалі менш значущим, дедалі менш реальним; про це ніхто ніколи не згадував і словом, тож Орест починав уже думати, що цього ніколи й не було.
Одного дня, коли він увійшов до покою Електри, вона стояла біля вікна й захоплено обговорювала щось із якимсь чоловіком. Орест скількись часу мовчки за ними спостерігав. Коли ж чоловік обернувся, він побачив, що то був вартовий, з яким він урятував Теодота і Мітроса. Розслабленість його пози та невимушеність поведінки свідчила, що вартовий не почувається з Електрою підлеглим, а радше розмовляє з нею як рівний із рівною чи як із людиною, котру давно та добре знає.
Щойно вони зауважили Ореста, обоє замовкли; вартовий кинувся до дверей, наче побіг виконувати якийсь терміновий наказ, а Електра відійшла в інший бік кімнати, наче мала там якусь справу. Вигляд усе це мало такий, ніби Орест їх заскочив на гарячому.
Однак Орестові не вдалося зробити з побаченого ніяких висновків, оскільки його відволікла Іанта, котра запропонувала йому сісти біля неї. Він удав, що слухає Іанту, а сам подумки намагався відтворити сцену, свідком якої щойно був, намагаючись обміркувати враження, що в нього склалося, нібито вартовий і сестра мали щось спільне й не хотіли, аби Орест побачив їх разом.
Ішов час, і Електра вже кілька разів поводилася так, ніби зовсім не помічає брата, а Леандр постійно навмисно його ігнорував, старійшини так само залишали його осторонь своїх планів і схем. Орест почав відчувати себе викинутим із життя, приреченим на вічну самотність. Вони всі, можливо навіть Іанта, чудово орієнтувалися в павутинні інтриг і альянсів, що були для них усіх зрозумілими та важливими. Це змусило його захотіти знову зробитися маленьким хлопчиком, повернутись у той час, коли такі речі були йому чужими й байдужими, коли його цікавили тільки вдавані поєдинки на мечах із дорослими чоловіками.
Іанта проводила дні там, де відбувалися найважливіші події. Вона знала всіх вістових на ім'я, як і точний час їх прибуття та очікуваного повернення. Вона також пам'ятала всі прийняті рішення і те, про що хотіли проконсультуватися зі старійшинами. Зазвичай вона говорила дуже мало. Орест помітив, що вона всіх уважно слухала, а потім нібито збиралася висловити власну думку, та раптом зупинялася, вирішивши спочатку все обміркувати. Вона видавалася всім такою собі глибоко зосередженою на власних думках істотою, хоча й уважно стежила за всім, що відбувалося навколо.
Коли вона сказала Орестові, що вагітна, він попросив Іанту потерпіти якийсь час і не повідомляти цю новину Електрі й Леандрові. Він хотів, аби в цьому палаці було хоч щось таке, про що знатиме він один, що буде таємницею для всіх інших.
— Я вже їм сказала,– відповіла Іанта.
— Перш, ніж сказати мені?
— Але ж я тобі все одно сказала.
— Чому ти спочатку сказала це їм?
Вона не відповіла.
Наступного дня Орест побачив, що Леандр удає, ніби дуже зайнятий розмовою з кількома старійшинами. По якомусь часі він рішучо розштовхав чоловіків навколо й підійшов до Леандра.
— Мені треба з тобою поговорити,– сказав Орест.
— Ми розсилаємо вістових, тож сьогодні немає коли,– відповів Леандр.
— Це – палац мого батька,– сказав Орест,– і ніхто тут не розмовлятиме зі мною таким тоном.
— Чого ти хочеш?
Леандр навіть не намагався приховати свого роздратування. Кількоро старійшин почали рухатися в їхньому напрямку, щоб почути розмову.
— Мені треба поговорити з тобою наодинці.
— Можливо, коли ми закінчимо все заплановане на сьогодні.
— Леандре,– прошепотів Орест,– я піду до себе в кімнату й чекатиму на тебе там уже за кілька митей.
У своїй кімнаті Орест підготувався до того, що скаже Леандрові. Однак, коли той увійшов, Орест почав походжати кімнатою й говорив так, ніби розмірковує вголос і звертається до того, хто звик виконувати чужі накази.
— Доки тебе не було, тут дуже багато трапилося,– почав він.– Я уважно вивчив нашу систему влади. Наприклад, як ми збираємо податки чи як ведемо справи з віддаленими провінціями. Не враховуючи Еґістуса, я – той, хто знає найбільше. Деякі зі старійшин теж дещо знають, але їм ліпше не довіряти. За ними всіма слід би добряче стежити.
Леандр сперся на стіну та слухав.
— Коли я беру участь у прийнятті рішень, то велику увагу приділяю обмірковуванню,– продовжив Орест.– І практика показує, що відповідальність краще покладати на зовсім невелику групу людей. Бо зараз вам з Електрою надають не зовсім правдиву інформацію, а деякі рішення, що ви їх не так давно ухвалили, виконуються не зовсім точно. Я знаю напевно, що вам надали неправдиву інформацію і що ваші рішення викривляють.
— З ким ти вивчав нашу систему влади, що ти маєш таку впевненість? – запитав Леандр.
— Зі своєю матір'ю.