— І Електрі теж не кажи, що про все розповіла мені.
— Коли народиться дитина,– сказала вона,– ти думатимеш про тих чоловіків. Ти думатимеш тільки про них.
— Чи моя сестра хоче, щоб ти народила дитину й залишилася тут? – запитав Орест.
— Так, але вона також хотіла, щоб я не розповідала тобі правди.
— Але вона хоче, щоб ти залишилась?
— Так.
— Тоді саме так ти і зробиш. Не може бути нікого більше.
Він спробував зупинити сльози, але відчув, що вони його душать.
— Оресте, що? Я тебе не чую.
— Ми не можемо більше нікого втратити,– прошепотів він.– Я вже втратив свою сестру, утратив батька, і – він на мить завагався, але потім додав: – моя мати блукає нічними коридорами.
Іанта сіла в ліжку й роззирнулася.
— Ти її бачив? – запитала вона.– Ти бачив свою матір?
— Ні, але вона там є. Вона приходить не кожної ночі й не надовго, але вона там є. Іноді якась її частина з'являється на якийсь час, а потім зникає. Іноді вона буває ближчою. От зараз вона – дуже близько.
— І чого вона хоче?
— Не знаю. Але я точно знаю, що не можу, ми всі не можемо ще когось втратити. Уже й без того було так багато смертей.
— Так,– погодилася вона,– смертей і так було більше, ніж треба.
Упродовж наступних тижнів, коли він пересувався між своєю кімнатою та приміщенням, в якому збиралися всі, де й Іанта проводила свої дні, де завжди було повно відвідувачів і вістових, що прибували та відбували, де постійно лунав Леандрів голос, а шрам на його обличчі часто червонів від напруги, коли Леандр викрикував накази, Орест почав відчувати ворожість старійшин. Він бачив, що є там небажаним гостем так само, як і скрізь. Електрі він був потрібен тільки щоб зробити те, чого вона сама не змогла б, і Леандр його потребував тільки для того, щоб разом втекти та піклуватися про Мітроса. Більше нікому і ні для чого він був непотрібен.
Коли Орест заходив до кімнати, не можна було не помітити, що люди не піднімають на нього очей або намагаються швидше повз нього пробігти. Він міг залишитись, якби хотів, а міг піти назад до своєї кімнати й звідтіль дослухатися до щоденних палацових звуків, які – Орест це чудово знав,– не мають до нього ніякого стосунку. Він міг уявити, що всі ці буденні звуки, порівняно з тим, що сталося, зовсім нічого не значать, або ж це він сам уже геть ні для кого нічого не значить. Як і вістові, котрі безперестанку входили та виходили, виконуючи чужі накази, він також має певну цінність, адже тепер усі знають, що Орест може зробити все, хай що йому скажуть.
Але зараз він жив серед тіней, кожен свій день проводячи в безбарвності вже зробленого.
Коли він уночі лежав з Іантою, то відчував, що й вона віддалилася від нього, як і її дитина, що жила в ній, але була безмежно далекою від нього, дитина, яку він вважав своєю, дитина, якій він буде примарним батьком, оскільки справжній її батько, хай ким він був, уже давно зник зі світу, змішався з багном.
Іанта помітила його апатичність і спробувала вмовити Ореста на довший час залишатися в кімнаті, де Леандр, Електра, Еґістус і старійшини обговорювали поточні справи. Кілька разів, коли він уже вставав зі свого місця, збираючись піти геть, вона дивилася на нього й очима просила залишитися з нею та послухати, про що йдеться.
Ішлося саме про рабів, що їх Орестів батько привів з війни багато років тому. Намагалися вирішити, що з ними робити. Рабів використовували для розчищення майбутніх посівних земель від каміння та для побудови іригаційних каналів. Але зараз, після Леандрової перемоги, колишні повстанці маленькими групами вешталися сільською місцевістю, тероризуючи населення, грабуючи окремі будинки.
Орест слухав, що говорять інші, й дивувався з того, що ніхто не пропонує послати військо, аби переловити розбійників, стратити їхніх ватажків, а решту рабів повернути до праці. Він був упевнений, що не так давно, саме це й зробив би Еґістус, саме так вчинила б і його мати, а можливо, і батько, щоправда, зі згоди старійшин. Але зараз Еґістус оповідав про землі, де існує надлишок проточної води, однак немає жодного іригаційного каналу, землі, де можна було б налагодити сільське господарство, якби там було вдосталь робочих рук.
Коли Еґістус закінчив, Леандр запропонував віддати ці землі не тільки колишнім рабам, а й солдатам, яких було відправлено на примусові роботи, тим із них, що не мають родин. Він сказав, що землю слід розділити на рівні, хай і невеликі, частини, щоб вистачило всім. Потім слово взяла Електра, котра заговорила про те, що можна буде вирощувати на тих землях, де брати насіння й розсаду, а також, якими могли б бути тамтешні врожаї. Один зі старійшин нагадав присутнім, що багато хто з рабів, власне кажучи, перебуває в полоні дуже довго, і їх уже можна було б і відпустити на волю, однак Еґістус заперечив йому, що деякі з рабів можуть бути небезпечними і що звільняти їх варто лише по двоє чи троє, і тільки після ретельного вивчення кожного окремого випадку. Він також висловив переконання, що рабів, які займаються розбоєм, слід, усе ж таки, примусово переселити на ті завойовані території, оскільки добровільно вони нікуди не підуть.
Дехто з них, сказав Еґістус, захоче повернутися до своїх рідних країв, а цього ні в якому разі не можна допустити, бо на їхніх землях уже живуть разом зі своїми родинами ті солдати, проти яких вони воювали раніше.
У кінці розмови, коли Леандр похапцем поцікавився в Ореста, чи той не має чого додати, Орест заперечливо похитав головою, однак зауважив, що на нього ніхто не дивився – старійшини всім своїм виглядом виражали осуд, а Електра з Еґістусом були зайняті начебто дуже серйозною розмовою про щось інше. Орест подумав, чи не привернув Леандр до нього увагу навмисно, тільки щоб із нього покепкувати.
Але, залишаючись разом з іншими під час обговорення щоденних справ, Орест помітив, що уважно слухаючи інших і не переймаючись тим, що б він сам мав на це сказати, він чудово запам'ятовує кожнісіньку репліку, кожен аргумент і навіть ті варіанти подій, що їх ніхто не брав до уваги. Коли дискусія робилася запальною та тривалою, з багатьма, часто суперечливими, свідченнями, Орест ловив себе на тому, що пам'ятає навіть те, про що всі інші вже забули, чи майже не пригадували. Кілька разів він уже був готовий утрутитись і нагадати їм, про що було вже домовлено чи що саме було сказане котримсь із них. Та він ясно бачив, що його слова не будуть нікому цікавими, тому й не втручався.
Поступово він майже перестав звертати на них увагу, запам'ятовувати точно використовувані ними слова. Він дивився на них, переводячи погляд з одного обличчя на інше, але бачив геть інших людей, тих, що бували тут раніше, що розв'язували ті самі завдання, але в зовсім інший спосіб. Він відчував, як дух його батька витає кімнатою, а разом із ним відчував присутність і духів Теодота та Мітроса, а також інших старійшин, імен яких він не знав.
Але частіше за інших він бачив у цій кімнаті свою матір. Він бачив її в Електрі. Дивлячись на сестру чи слухаючи її голос, Орест бачив і чув свою матір. А потім він помічав чиюсь невидиму присутність або раптову зміну в освітленні – і тоді він знав, що то – його мати. У такі миті він брав за руку Іанту й тримав її міцно, аж доки материна присутність потроху розсіювалась і атмосфера в кімнаті знову робилася звично спокійною.
Орест зовсім не здивувався, коли якось увечері Леандр сам-один увійшов до його кімнати, доки Іанта ще була з Електрою в її покоях. Чогось подібного він чекав уже досить давно. У напівтемряві він дивився на Леандрів шрам, що був білим по краях, а посередині майже розійшовся, неначе закопилена губа.
— Вартові в коридорі почули голос уночі,– сказав Леандр.– Спочатку, вони кажуть, він був тихим, як подих вітру. Але минулої ночі вони прибігли до мене в кімнату, бо почули жіночий голос, який до них заговорив.
— Що вона сказала? – запитав Орест.
— Вона назвала твоє ім'я. Вартовий почув, як вона називає твоє ім'я, але він злякався й утік до мене. Коли я вийшов із кімнати, то відчув, що в коридорі стоїть небувалий холод, але більше нічого там не було.
— То там усе ж таки нічого не було?