— Оресте, вартовий бачив твою матір. То була твоя мати. Він знав її і не зміг би помилитися. Він упізнав її обличчя та голос. Він запитав, чи вона хоче заподіяти тобі шкоду.
— І що вона відповіла?
— Вона сказала, що не бажає тобі зла. Однак ти мусиш вийти в коридор, коли там нікого не буде. Я вже влаштував так, що цієї ночі вартові не стоятимуть на своїх місцях. Упродовж кількох годин, у найтемнішу пору ночі в коридорі зовсім нікого не буде.
— Моя сестра знає?
— Знають лише вартові, котрі чули її голос, і ще я.
— Ти будеш десь поруч?
— Я буду в себе в кімнаті.
— А що я скажу Іанті?
— Попроси її залишитися на ніч із твоєю сестрою. Іантин час уже майже настав, тож, можливо, їй буде ліпше зараз побути з твоєю сестрою. Я скажу Електрі, що повитуха сповістила, що Іанті зараз треба ночувати в покоях Електри. Ти будеш сам.
— Ти впевнений, що мені треба це зробити? – запитав Орест.– Ти впевнений, що це не пастка, влаштована Еґістусом або кимось із наших ворогів?
— Клянуся тобі пам'яттю свого діда, котрого я любив більше за всіх інших, що я вірю, твоя мати дійсно ходила коридорами.
Вони вечеряли з Електрою й Іантою, наче нічого дивного не відбувалося. Коли трапеза скінчилась, Орест і Леандр пішли. Проходячи повз вартових, що стояли на призначених їм місцях, Орест зауважив їхню знервованість. Біля дверей до Орестової кімнати Леандр обійняв його давно знайомим, заспокійливим і теплим рухом, але швидко відпустив і пішов коридором до своєї кімнати. Орест залишився сам і почав чекати, час від часу перевіряючи наявність вартових у коридорі.
Коли ж він побачив, що вартові зникли з призначених місць, Орест залишився чекати в коридорі, міркуючи, що краще зробити: просто стояти чи, можливо, проходжатися коридором у надії, що вона все ж таки з'явиться.
Коли він повернувся до своєї кімнати й затримався у дверях, нічого не відбулося. Не було ніяких звуків, жодного поруху повітря. Він зробив кілька кроків убік, а потім повернувся назад. І тоді, як це вже не раз бувало, коли Орест залишався сам уночі, йому почувся віддалений крик переляканої худоби, що швидко перейшов у моторошний плач умираючих телиць, а потім іще з'явився і запах крові, запах страху, щойно освіжованої туші та випатраних тельбухів, що зазвичай стоїть над місцем жертвопринесення. А потім з'явилася його сестра, уся в білому, і почулися її крики, і крики їхньої матері.
Коли ці звуки зробилися надто явними, Орест заозирався довкола. Він ступив кілька кроків і вийшов на середину коридора. І там була вона. Там була його мати. Вона промовляла слова, значення яких Орест не міг збагнути. Він прошепотів, що він Орест і що чекає на неї. Аж раптом пара невидимих рук міцно вхопила його за пояс і крутонула довкола його власної вісі. А потім руки так само раптово його відпустили. Він знав, що говорити можна тільки пошепки, щоб ненароком не сполохати Електру чи Іанту.
— Я тут,– прошепотів він.
Коли його мати з'явилася знову, вона була в усьому білому, немовби вбрана для весілля чи якогось свята. Вона була молодшою, ніж він пам'ятав. Коли вона почала від нього віддалятись, Орест рушив за нею, а коли вона зупинилася, і він зупинився теж.
— Я – Орест,– прошепотів він.
— Оресте,– прошепотіла вона.
Тепер він уже міг розгледіти її обличчя. Вона була надзвичайно молодою. Такою молодою він її ніколи не бачив.
— Тут нікого немає,– прошепотіла вона.
— Є,– прошепотів у відповідь Орест.– Я тут. Це – я.
— Нікого,– повторила вона.
Вона повторила «Нікого» ще двічі, а потім тіні навколо неї стали густішати і її образ почав потроху розчинятись у повітрі. І тут Орестові здалося, що саме цієї миті його мати нарешті з усією ясністю збагнула, як саме вона померла. Вона подивилася на нього спочатку дуже здивовано, потім із болем в очах, а потім розпачливо зойкнула – і зникла.
Відчувши, що в коридорі гуляє холодний вітер, Орест зрозумів, що вона вже ніколи не повернеться.
Він якийсь час стояв там і самотньо чекав, але потім, коли не з'явилося ніяких інших слідів його матері, Орест пішов до Леандрової кімнати. Там було порожньо. Тоді він побіг уздовж коридора, намагаючись знайти Електру й Іанту, однак не зумів з'ясувати, де їх шукати. Знову вибігши до коридора, він кинувся до кімнати Еґістуса, де побачив того в ліжку з вартовим, тим самим, що колись прийшов до нього зі звісткою начебто від Леандра. Коли Орест запитав, чи не бачили вони Леандра, Еґістус сказав, що минуло вже трохи часу після того, як Леандр ходив коридором, викрикуючи Орестове ім'я, і що він має поцікавитись у вартових, що стоять на чатах, куди Леандр пішов.
— У коридорі немає вартових,– сказав Орест.
Орест подумав, що Еґістус одразу кинеться до дверей, але той лише послав вартового піти й подивитися, у чому річ.
— Вони стоять на звичних місцях,– оголосив вартовий, визирнувши з дверей.
Виходячи з Еґістусової кімнати, Орест так подивився на вартового, так зміряв його поглядом з голови до ніг, аби той не сумнівався, що так чи інакше, коли надійде час, із ним розберуться належним чином.
Коли ж він знову з'явився в коридорі, до нього майже одразу підійшло двоє вартових.
— Леандр тебе шукав,– сказав один із них.– Він навіть послав охоронців на двір розшукати тебе.
— Він – не у своїй кімнаті,– відповів Орест.
— Він – зі своєю сестрою. У неї перейми,– сказав вартовий.
— Де вона?
— У новій кімнаті.
Вартові супроводили його до кімнати, що її не так давно було обставлено для Іанти та її новонародженої дитини. Іанта лежала на ліжку. Електра тримала і заспокоювала її. Леандр стояв неподалік від них.
— Ми ніде не могли тебе знайти,– сказав Леандр.
— Я був у коридорі,– відповів Орест.
— Ми всі там були і шукали тебе,– сказав Леандр.– Але тебе ніде не було. Ніч була дуже тихою та спокійною до того, як у неї почалися болі. Тебе не було у твоїй кімнаті й ніде інде, тож ми послали кількох охоронців, аби вони тебе розшукали, а ще кількох відправили привести повитуху.
Іанта закричала. Вона більше не могла контролювати власне дихання. Електра прибрала волосся з її обличчя, а потім витерла його тканиною, змоченою в холодній воді. Роблячи це, вона промовляла до Іанти заспокійливі слова.
— Уже недовго залишилося,– казала їй Електра.– Почекай іще трошки, повитуха от-от прийде.
Леандр знаком показав Орестові, що їм треба вийти. Тепер Орестові здавалося дивним, що якусь мить тому він іще з нетерпінням шукав Леандра, аби розповісти йому про побачене, але зараз, коли вони йдуть до палацових сходів, щоб зустріти вартових, які мають привести повитуху, і коли зароджується світанок нового дня, обсипаючи кам'яні стіни червоним і золотим, усе пережите ним цієї ночі видавалося примарним і якимось нереальним, як і сама темрява, що блякне та розчиняється в яскравому денному світлі.
Він ішов поруч з Леандром, поклавши йому руку на спину й не кажучи нічого. І вже коли вони побачили двох вартових, що поспішали їм назустріч, ведучи мало не попід руки повитуху, навіть тоді вони не заговорили. Проте, щойно вона піднялася сходами, Леандр сказав, що вартові можуть залишитися біля дверей до палацу, а він з Орестом проведе повитуху до кімнати, де чекають Іанта з Електрою.
— Вона встигла,– прошепотів Леандр на вухо Орестові.– Вона прийшла дуже вчасно.
Провівши повитуху до дверей, вони зупинилися на порозі й дивилися один на одного знервованими поглядами, доки Іанта заходилася болісним криком. Повитуха її оглянула, після чого суворим тоном наказала їм вийти з кімнати.
Тепер вони могли тільки чекати, слухати щоденні звуки пробудження палацу й ходити пліч-о-пліч коридором, дослухаючись до заспокійливих голосів Електри та повитухи й до стогонів Іанти, що робилися дедалі голоснішими.
Вони пройшли до входу й зупинилися на палацових сходах, убираючи очима ранкове світло, що тепер уже було яскравішим і більш насиченим, як це буває, коли розгорається кожен новий день, незалежно від того, хто приходить і хто йде геть, хто народжується і що забувається чи залишається в нашій пам'яті. З часом, усе, що сталося, уже нікого не цікавитиме й нікого не стосуватиметься, варто лише буде їм самим зникнути в пітьмі, розчинитися у світі тіней.