Уявлені мною голоси невдовзі перетворилися на крики живих солдатів, що лунали на адресу Ахіллеса, котрий наближався до нас із Іфігенією. Чоловіки викрикували йому в слід прокльони та лайливі слова.
— Агамемнон наказав, аби я сам поговорив із солдатами, аби я пояснив їм, що він не може нічого вдіяти,– сповістив Ахіллес.– Я щойно із ними зустрівся й вони сказали, що її необхідно вбити. Вони погрожували вбити й мене.
— І тебе?
— Обіцяли до смерті забити мене камінням.
— За те, що намагався врятувати мою доньку? – Не йняла я віри своїм вухам.
— Я дуже їх просив. Я сказав їм, що перемога в бою, здобута ціною вбивства юної дівчини, буде перемогою боягузів, але мій голос потонув у ревінні їхніх прокльонів. Вони не послухають ніяких аргументів.
Я повернулася до натовпу солдатів, що прийшли слідом за Ахіллесом. Мені здавалося, що, коли мені вдасться знайти серед них найслабкішого чи найсильнішого й перехопити його погляд, я зможу подивитись у вічі кожному й таким чином їх присоромити. Але жоден із них не дивився на мене. Хай що б я робила, жоден із них не підводив на мене очей.
— Я зроблю все, що буде в моїй силі, аби її врятувати,– сказав Ахіллес, але в його голосі звучали нотки поразки. Він не сказав, що саме робитиме чи що міг би зробити в цій ситуації. А ще я помітила, що й він дивився собі під ноги, не підводячи на мене очей. Але коли Іфігенія заговорила, він подивився на неї, як і всі інші чоловіки, що зібралися навколо, для кого вона вже була неживою, для кого вона вже перетворилася на жертву, чиї останні слова пам'ятатимуть багато років, на особу, смерть якої змінить напрямок вітру, чия кров міститиме в собі послання до тих, хто живе на небесах над нами.
— Моя смерть,– сказала Іфігенія,– врятує всіх тих, хто перебуває в небезпеці. Я загину. Цього не можна відвернути. Мені не можна було так сильно любити життя. Нікому із нас не можна закохуватися в життя. Бо що таке одне-єдине життя? Завжди існують інші. Інші, такі самі, як і ми, прийдуть і будуть жити. Кожен наш вдих супроводжується чиїмсь вдихом, услід кожному нашому кроку ступає хтось іще, за кожним нашим словом прозвучить інше слово, сказане ще кимось, і на зміну нашій присутності в цьому світі прийде чиясь присутність. Навряд чи має значення, хто мусить померти. На наше місце все одно хтось прийде. Я віддам своє життя за військо, за свого батька, за свою країну. Я принесу цю жертву з усмішкою на вустах. І тоді перемога в битві буде й моєю перемогою теж. Моє ім'я пам'ятатимуть набагато довше, ніж імена багатьох нині сущих.
Доки Іфігенія говорила, її батько, а разом із ним і чимало інших чоловіків поволі виходили з царського шатра, а ті, хто був неподалік, підходили ближче та збиралися навколо нас. Я спостерігала за своєю донькою і не могла втриматися від запитання, чи не була ця її промова лише хитрістю, чи не був оцей її голос, сповнений покірності та смирення, але достатньо гучний і сильний, аби всі довкола могли чути її слова, обміркованим і спланованим вчинком, що, в якийсь спосіб, допоможе моїй дочці врятуватися.
Ніхто не рухався. У всьому таборі не було чутно ані звуку. Її слова зависли в нерухомому повітрі, наче втілення штилю. Я помітила, що Ахіллес хотів щось сказати, та потім передумав і промовчав. Агамемнон намагався стати в позу великого воєначальника, спрямувавши свій погляд кудись за горизонт, поверх голів усіх присутніх, начебто даючи нам знати, що його турбують якісь набагато важливіші думки. Проте, попри всі його намагання, для мене він так і залишився приниженим, старіючим чоловіком. Я подумала, що в майбутньому на нього дивитимуться з презирством, як на чоловіка, котрий брехнею заманив свою доньку до військового табору та вбив її, аби прихилити до себе богів. Я бачила, що його й досі бояться, але я також розуміла, що це не триватиме довго.
Тож, зараз, із мечем, припнутим до боку, він був надзвичайно небезпечним, як бик, загнаний у глухий кут.
Зі шляхетною гідністю та презирливим усміхом на губах я пішла геть від них, і Іфігенія повільним кроком рушила за мною. Тоді я остаточно зрозуміла, що слабкий ватажок і сердитий, ласий до крові натовп зроблять свою чорну справу. Я точно знала, що нас переможено. Іфігенія продовжувала говорити, прохаючи мене не оплакувати її смерті й не жаліти її, допоки вона ще жива, прохаючи мене розповісти Електрі, як вона померла, та прослідкувати, щоб сестра не носила за нею жалобного вбрання, а також прохаючи мене використати всі мої сили, щоб уберегти Ореста від тієї отрути, що шириться навколо нас.
Звіддалік долинало виття тварин, доставлених до місця жертвопринесення. Я наполягла на тому, щоб із шатра вийшли всі жінки, котрі знову поприходили, крім тих, які приїхали з нами до табору й кому ми могли довіряти. Я наказала приготувати весільний одяг Іфігенії і витягти моє вбрання, те, що його я збиралася вдягти на весільну церемонію дочки. Я попросила приготувати достатньо води, щоб ми з Іфігенією могли прийняти ванну, а ще я вирішила намастити спеціальною білою маззю наші лиця та навести чорні стрілки довкола очей, щоб, ідучи до того страшного місця смерті, ми обидві мали блідий, неземний вигляд.
Спочатку всі мовчали. А потім тишу почали розривати то крики солдатів, то молитовні співи, що підносилися до неба, то жалібне мукання напівзадушених тварин і їх осатаніле вищання.
Коли надійшла звістка про те, що біля нашого шатра зібралися чоловіки, готові увійти всередину, я підійшла до запони, що затуляла вхід. Побачивши мене, чоловіки, здається, не на жарт перелякалися.
— Ви знаєте, хто я є? – запитала я.
Вони не дивилися на мене й нічого не відповідали.
— Ви що, залякані настільки, що й голос подати боїтеся? – поцікавилася я.
— Ні,– відповів один із них.
— Ти знаєш, хто я є? – запитала я в цього чоловіка.
— Так,– відповів він.
— Від матері я взнала певні слова, що їх вона дізналася від своєї матері,– сказала я.– Ці слова дуже рідко вимовлялися вголос. Від них усі чоловіки, що їх чули, зсихаються зсередини, а потім і утроби всіх їхніх дітей теж ізсихаються. Неушкодженими лишаються тільки їхні дружини, але тоді їм до смерті доводиться визбирувати в багнюці крихти їжі, щоб прогодуватися.
Я бачила, що вони перебувають під впливом релігійних забобонів настільки міцно, що будь-які заклики до богів або стародавнє прокляття миттєво страшенно їх перелякають. Жоден із них навіть поглядом не висловив жодного сумніву в правдивості моїх слів, жодна тінь не затьмарила їхніх облич, не було жодного натяку на те, що вони розуміють, таких слів не існує та й ніколи не існувало.
— Якщо хтось із вас хоч пальцем торкнеться моєї доньки чи мене самої,– продовжила я,– якщо хтось із вас піде попереду нас або заговорить, я вимовлю це прокляття. Якщо ви не будете смиренно плентатися позаду нас, наче побиті пси, я вас прокляну.
Усі вони разом і кожен зокрема мали пригнічений вигляд і виявляли готовність до послуху. Ніякі аргументи чи заклики до милосердя не подіяли б на цих людей, вони підкоряться тільки силі, більшій за їхню власну, й найменший натяк на вищу владу змусить їх підкоритися. Якби хоч один із них наважився б підвести на мене очі, то побачив би задоволений усміх, що промайнув на моєму обличчі.
А в шатрі Іфігенія вже була готовою, наче виліплена з мармуру версія себе самої, непорушна, спокійна, ніяк не реагувала вона на болісне вищання тварин, яких у цю саму мить різали на тому самому місці, де невдовзі вона востаннє побачить сонячне світло.
— Вони бояться древніх проклять,– прошепотіла я до неї.– Дочекайся тиші, а потім заговори до них. Поясни їм, що це прокляття дуже давнє, що передається воно від матері до доньки і що його дуже рідко проказували вголос, таким могутнім воно є. Погрожуй їм вимовити це прокляття, якщо вони не пом'якшать свого вироку. Погрожуй спочатку батькові, а потім і всім іншим, починаючи від тих, хто стоятиме до тебе найближче. Скажи їм, що, коли ти їх проклянеш, від їхнього війська нічого не залишиться, тільки зграйка напівдохлих собак бабратиметься в пилюці.