А потім я сказала їй, які слова має містити те прокляття. Й тоді ми вирушили від свого шатра до місця майбутнього вбивства. То була справжня процесія: спочатку йшла Іфігенія, за нею, на певній віддалі – я, потім – жінки, котрі супроводжували нас у подорожі, а вже потім – солдати. День був жаркий. Запах крові та нутрощів щойно зарізаних тварин, а також дух пережитого страху та білування туш, перетворився на такий сморід, що нам доводилося напружувати всю свою силу волі, щоб не позатуляти носи. Замість місця гідності, вони перетворили це місце на місце різанини, на місце, де вбивають безцільно та бездушно. Довкола вешталися байдужі до всього солдати, рештки вбитих тварин валялися смердючими купами.
Можливо, ця сцена разом із тим, як легко виявилося залучити богів до щойно вигаданого мною стародавнього прокляття, змусила щось у мені зрушитись, щось, що вже жило в мені, але дотепер чекало слушної миті, щоб вивільнитись і загостритися. Доки ми йшли до місця жертвопринесення, я вперше в житті подумала, що не вірю у владу богів, що й узагалі ніколи в неї не вірила.
Мені зробилося цікаво, чи тільки я одна так думаю. Мені було цікаво, чи й дійсно Агамемнон і його поплічники вірять у могутність богів, у те, що якась невідома вища сила тримає військо, наче в чарах, що їх зруйнувати можна тільки силою смерті живої людини.
Авжеж, вони в це вірили. Тільки щиро вірячи в правдивість усього цього, вони могли реалізувати свій жахливий план.
Коли ми наблизилися до Агамемнона, він прошепотів до своєї доньки:
— Твоє ім'я пам'ятатимуть вічно.
А потім він повернувся до мене і голосом, повним замогильної суворості та величезної власної значущості, прошепотів:
— Її ім'я пам'ятатимуть вічно.
І тоді я помітила, що один із солдатів, які нас супроводжували, підійшов до Агамемнона і щось йому прошепотів. Агамемнон уважно все вислухав, а потім тихо та суворо заговорив до п'ятьох чи шістьох солдатів, котрі стояли біля нього.
Потім розпочалися молитовні співи, що закликали богів у якійсь дивній речитативній манері, повній інверсій і повторюваних фраз. Я заплющила очі та прислухалася. Я відчувала запах крові вбитих тварин, що вже почали розкладатися, а ще в небі з'явилися грифи, незмінні супутники смерті. Аж раптом до узгодженого молитовного співу почали потроху додаватися поодинокі голоси найбільших релігійних фанатиків, а потім усе військо підхопило молитву, що залунала могутньо та монолітно, піднімаючись аж до небес.
Я подивилася на Іфігенію, котра стояла осторонь. Вона випромінювала неземну енергію, що линула від її пишного вбрання, від білого обличчя, від чорного волосся, від підведених чорним очей, від усієї її постави, мовчазної та непорушної.
І в цей момент з'явився жертовний ніж. Дві жінки підійшли до Іфігенії та звільнили її волосся від шпильок, що його утримували, а потім швидким рухом нахилили її голову вперед і грубо та квапливо почали зрізати її волосся. Коли ж одна з жінок зачепила лезом шкіру, Іфігенія болісно скрикнула, і це був крик не сакральної жертви, а юної, вразливої дівчини, що боїться болю, жертовні чари було на мить зруйновано. Я знала, яким непевним є цей натовп. Чоловіки почали кричати, а Агамемнон безпорадно заозирався. Спостерігаючи за ним, я розуміла, що його влада зараз тримається на волосині.
Аж ось Іфігенія вивільнилася з рук, що її тримали, й заговорила. Однак спочатку її ніхто не почув, тож їй довелося голосно скрикнути, щоб утишити натовп. Коли ж зробилося ясно, що вона от-от прокляне свого батька, з-за її спини виступив старий чоловік і накинув Іфігенії на лице стару білу шмату, затуливши їй рота, а потім за лікті потяг її до місця жертвопринесення, де, попри її спротив, зв'язав Іфігенії руки та ноги.
І тоді я вже не вагалася. Я простягла руки вперед і вивищила свій голос. Я почала проказувати прокляття, про яке їх попереджала. Я проклинала їх усіх. Дехто з тих, котрі стояли найближче до мене, вочевидь перелякані, кинулися навтьоки, але іще один чоловік підійшов до мене ззаду й, попри мій спротив, затулив мені рота якоюсь старою ганчіркою. А потім мене відтягли вбік, кудись у зовсім протилежний від місця жертвопринесення кінець табору.
Коли вже ніхто мене не міг ні побачити, ні почути, якісь люди почали мене штовхати та бити. А потім я побачила, як вони відкочують кам'яну брилу від табірної огорожі. Вона була така велика, що заледве троє чи, можливо, четверо чоловіків зуміли її підняти. Чоловіки, що притягли мене сюди, запхнули моє знесилене тіло в отвір, що утворився між брилою та огорожею.
Місця заледве вистачало, щоб сидіти, але ні лягти, ні встати я не змогла б. Запхнувши мене в цей отвір, вони швидко поклали кам'яну брилу на землю, затуливши вихід. Рук мені не зв'язали, тож я могла спробувати витягти кляп з рота, однак звільнитися мені не вдалося б, бо ж кам'яна брила була для мене заважкою. Я опинилась у пастці. Навіть мої розпачливі крики відбивалися від брили й звучали приглушено.
Тож я сиділа тут, напівпохована під каменем, доки моя донька на іншому кінці табору помирала в самотині. Я так ніколи й не побачила її тіла, навіть криків її не чула, і мої власні крики до неї не долинали теж. Але інші розповіли мені про її передсмертний крик. І ті високі звуки, що їх вона видобула з себе перед самим кінцем – тепер я в цьому переконана,– у всій їх розпачливій безпомічності, навіть тоді, коли вони перетворилися на ледь чутні зітхання, запали в душу кожному із присутніх і будуть пригадуватися ще дуже багато років. Їх пам'ятатимуть вічно, тільки їх і нічого більше.
Невдовзі мені почало боліти. Біль виник у спині, що її судомило від непорушного сидіння в замкненому просторі між каменем і землею. А потім заболіли й скоцюрблені та затерплі руки й ноги. Від куприка та попереку почав ширитися гострий біль, від якого виникло відчуття, ніби я вся палаю. Зараз я все б віддала за можливість розправити тіло, лягти чи встати на повен зріст і хоч трохи поворушитися. На той момент більше ні про що я й думати не могла. А потім з'явилася спрага і виник страх, що, здавалося, тільки посилював спрагу. І тоді всі мої думки та бажання були лише про воду, про один-єдиний ковток води. Я пригадала всі ті випадки зі свого життя, коли біля мене було чимало холодної питної води. Перед очима стояли чисті джерела та глибокі криниці. Я почала думати, що треба було більше цінувати воду та пити, доки я мала таку можливість. Навіть почуття голоду, що з'явилося пізніше, не було настільки сильним, як страждання від спраги.
Та попри відчутний сморід та табуни мурах і павуків, що повзали навколо мене, попри біль у спині, попри біль у руках і ногах, попри голод, що робився дедалі відчутнішим, попри відчуття страху, що я живою вже звідси не виберуся, найбільш дошкуляла мені спрага, саме вона мене добила, саме вона змінила мене.
Я зрозуміла, що зробила одну помилку. Не треба було погрожувати прокляттям отим солдатам, які прийшли супроводити нас до місця жертвопринесення. Треба було дозволити їм зробити все, як вони хотіли: піти попереду нас чи навіть оточити Іфігенію, тоді все мало б такий вигляд, ніби вона ув'язнена. Той солдат, який прошепотів щось на вухо моєму чоловікові, тепер я була в цьому впевнена, попередив Агамемнона про наше прокляття. Він був готовий до нього, й тепер, сидячи в цьому жахливому напівпідземеллі, я звинувачувала себе за цей прорахунок. Якби я не говорила зі солдатами так вороже, мій чоловік нічого б не знав про прокляття й не наказав би, щойно ми з Іфігенією почнемо говорити, затулити нам роти старими ганчірками.
Якби він нічого не знав і не був готовий, думала я собі, солдати б кинулися навтьоки, зачувши грізне прокляття Іфігенії. Я уявляла собі, як вона викрикує давні слова, як вони наздоганяють переляканих чоловіків і змушують їх звільнити Іфігенію, аби тільки вона припинила насилати на них жахливий гнів богів. Мені здавалося, що це подіяло б і її було б урятовано.
Я фатально помилилася. І тоді, сидячи в напівпідземній в'язниці, я постановила, що, коли тільки виберуся звідси живою, у майбутньому обов'язково зважуватиму кожне своє слово, ретельно обмірковуватиму кожен свій вчинок. Я уважно плануватиму кожнісіньку, навіть найменшу, свою дію.