Кам'яна брила затуляла від мене світ, залишаючи невеличкий отвір, крізь який мені було видно вузеньку смужку неба, тож, коли вона поблякла, а потім узагалі зникла, я зрозуміла, що настала ніч. У ті нічні години самотнього заціпеніння я пригадала все від початку. Не можна було дозволити моєму чоловікові одурити нас і заманити сюди. А опинившись тут і зрозумівши наміри Агамемнона, ми мусили вигадати щось, знайти якийсь шлях до порятунку. Від цих думок нестерпна спрага, що її я так болісно відчувала, зробилася ще дошкульнішою. Ця спрага, що в мені жила, як щось окремішнє, щось абсолютно самостійне, здавалася тепер такою, що її ніколи не вдасться втамувати.
Наступного ранку, коли в моє напівпідземелля крізь отвір хтось вилив кухоль води, з-за кам'яної брили долинув сміх. Я спробувала попити, але вода потрапляла куди завгодно, тільки не до мого рота. Одяг і земля піді мною зробилися мокрими, а губи так і залишилися сухими. Ця нова наруга дала мені знати, якщо таке знаття мені було потрібне, що про мене ще не забули. Протягом наступних двох днів на мене вилили ще декілька кухлів води, вона змішалася з моїми екскрементами, й у напівпідземеллі почало смердіти, як зазвичай смердить людське тіло, охоплене гнилістю. То був сморід, що, думала я, назавжди залишиться зі мною.
Але, крім смороду, мене не полишала одна-єдина думка. Виникла вона майже з нічого, народилася з образи, з почуття дискомфорту та спраги, і поступово вона переросла в щось більше, у щось таке, що затьмарило всі інші думки, що непокоїло мене більше за будь-які інші речі. Якщо боги, думала я, не спостерігають за нами, то як же нам знати, що робити? Хто ще навчить нас, як діяти? І тоді я зрозуміла, що ніхто не навчить мене, що робити далі, як учинити в майбутньому, що зробити й чого не робити. Взагалі ніхто! До кінця моїх днів тільки я сама вирішуватиму, як мені жити, а не боги!
І тоді я постановила собі, що вб'ю Агамемнона за те, що він учинив. Я не проситиму поради ні в оракула, ні в жерців. Я нікому не молитимусь. Я мовчки все спланую та реалізую. Я добре підготуюсь, а Агамемнон не буде до цього готовий, бо ж і він, і його люди завжди й у всьому чекають підказки оракула, тож, він ніколи й не здогадається, ніколи й не чекатиме нічого подібного.
На третій день, незадовго перед сходом сонця, коли вони прийшли й відсунули кам'яну брилу, моє заціпеніння досягло вже такої стадії, що я не могла й ворухнутися. Вони спробували витягти мене за руки, однак величезна брила так міцно затисла моє тіло у вузькому просторі, що майже поховала мене під собою. Їм довелося витягати мене звідти сантиметр за сантиметром, а потім їм довелося вхопити мене попід руки, бо я не могла стояти: ноги зовсім мене не тримали. Я не вважала за потрібне до них говорити і навіть не спромоглася на задоволену посмішку, коли вони повідвертали носи від ями, в якій я мусила так довго пролежати, заскочені смородом, що контрастував зі свіжістю ранкового повітря.
Вони відвели мене до жінок, які вже чекали. Увесь той ранок вони тільки й робили, що відмивали мене, перевдягали в чистий одяг і годували, а ще я пила. Не було ніяких розмов. Я бачила, вони бояться, що я можу запитати про останні хвилини життя моєї дочки та про те, що зробили з її тілом.
Я вже була готова залишитися на самоті й поспати в тиші та спокої, коли знадвору долинули звуки чиїхось поквапливих кроків і голоси. Один зі солдатів, тих, що супроводжували нас із Іфігенією до місця жертвопринесення, задиханий увійшов до шатра.
— Вітер змінив напрямок,– сказав він.
— Де Орест? – запитала я в нього.
Він знизав плечима й вибіг із шатра, ховаючись у натовпі, що вже зібрався поруч. А потім зробилося дуже гамірно: залунали команди та накази. Невдовзі до жіночого шатра ввійшли двоє солдатів і стали на чатах біля входу, за ними з'явився мій чоловік, який мав вигляд осідланого коня, бо ніс на плечах Ореста. Наш син тримав у руці свого маленького меча. Він розреготався, коли батько опустився перед нами мало не навколішки, спускаючи сина на землю.
— Він буде видатним полководцем,– сказав Агамемнон.– Орест – ватажок вояків.
Спустивши сина додолу, Агамемнон усміхнувся.
— Ми відпливемо сьогодні ж, щойно сховається місяць. Ти забереш Ореста й своїх жінок додому, де чекатимеш мого повернення. Я дам тобі чотирьох солдатів, які охоронятимуть вас дорогою.
— Я не потребую чотирьох солдатів,– відповіла я.
— Вони тобі знадобляться,– заперечив він.
Коли Агамемнон зробив крок назад, Орест зрозумів, що його залишають із нами. Він розплакався. Тоді батько взяв його на руки й простягнув мені.
— Чекайте на мене, ви обоє. Я повернуся, коли виконаю свою місію.
Він гордим кроком вийшов із шатра. Невдовзі прийшло четверо солдатів, четверо з тих, кого я налякала своїм старовинним прокляттям. Вони оголосили, що хочуть вирушити в дорогу ще до заходу сонця. Вони видавалися переляканими й тоді, коли я сказала, що нам знадобиться час, аби зібратися. Тоді я запропонувала їм зачекати надворі, доки ми збиратимемо речі, а коли ми будемо готові, я їх покличу.
Один із солдатів був молодшим і м'якшим за інших; він повсякчас опікувався Орестом, відволікаючи його іграми та оповідками, під час усієї зворотної подорожі. Орест був дуже енергійним і сповненим життя. Він не випускав із рук свого меча й постійно говорив про військові звитяги та про те, як він переслідуватиме своїх ворогів, аж до кінця світу. І тільки перед сном він починав пхикати та комизитися, тулячись до мене й шукаючи тепла та заспокоєння, але потім раптом відштовхував мене й заходився плачем. Кілька разів йому снилися жахи, Орест кричав – і ми прокидалися серед ночі. Він кликав батька, потім – сестру, а потім і тих солдатів, із якими вже встиг потоваришувати. Він кликав і мене теж, але коли я брала його на руки й тулила до грудей, шепочучи йому на вухо заспокійливі слова, виривався з моїх рук, наче чимось страшенно нажаханий. Отак ми й подорожували, і вдень, і вночі піклуючись про Ореста, зовсім не думаючи про те, що скажемо, коли приїдемо додому.
Усіх інших, як і мене, мала б непокоїти думка про те, чи звістка про долю Іфігенії вже досягла вух Електри, чи, принаймні, стала відомою старійшинам, яких було залишено як її порадників. Останньої ночі я зосередилася на тому, щоб заспокоїти Ореста, щоб забезпечити йому тихий і спокійний сон під високим зоряним небом, а також уперше замислилася над тим, як тепер маю жити, що робитиму, кому зможу довіритися.
Довіряти не можна нікому, подумала я. Довіряти не можна нікому. Ця думка була єдиною корисною з усього, що крутилося в моїй голові.
За ті тижні, що нас не було вдома, до вух Електри доходили різні чутки, й від тих чуток вона передчасно подорослішала, а голос її зробився дуже високим, або вищим, ніж я його пам'ятала. Вона вибігла мені назустріч, бажаючи дізнатися про все з перших вуст. Тепер уже я розумію, що, не зосередивши на ній усієї своєї уваги, не давши їй відчути моєї материнської любові, я зробила свою першу помилку в поводженні з Електрою. Ізоляція та чекання, очевидно, погано вплинули на неї, й Електру майже не можливо було змусити слухати те, що я їй казала. Можливо, варто було просидіти з нею всю ніч, оповідаючи про все, що з нами відбулося, крок за кроком, хвилина за хвилиною, прохаючи в неї розради та розуміння, намагаючись віднайти спокій в її обіймах. Але мої ноги ще й досі боліли, й ходити було важко. Я і досі ніяк не могла наїстися й ніяка кількість води не могла втамувати моєї спраги. Мені хотілося спати.
Однак мені зовсім не слід було нехтувати нею. Тепер я це точно знаю. Але на той час я мріяла про свіжий одяг, про своє старе ліжко, про ванну, про їжу та кухоль солодкуватої холодної води з нашої палацової криниці. Я мріяла про мир і спокій, принаймні, доки не повернеться Агамемнон. Я складала плани. Я дозволила іншим оповісти Електрі те, як обірвалося життя її сестри. Я ходила кімнатами палацу, немов хижа примара, подалі від неї, подалі від її голосу, що переслідував мене більше, ніж усі інші голоси.
Прокинувшись першого ранку, я зрозуміла, що зробилася бранкою. Тих чотирьох солдатів було послано охороняти мене, наглядати за Електрою й Орестом, а ще забезпечити лояльність старійшин-радників стосовно Агамемнона. Вони страшенно зраділи, коли я опинилась у власних покоях і не просила нічого, крім їжі та питва, не хотіла нічого, тільки спати й прогулюватися садом, потроху відновлюючи міць у ногах. Коли я виходила зі своїх покоїв, двоє солдатів завжди йшли за мною. Вони нікому не дозволяли зі мною бачитися, тільки жінкам, котрі були мені за прислужниць, але щовечора тих жінок допитували, бажаючи достеменно знати, що я казала і що робила вдень.