Вранці третього дня вона якийсь час прогулювалася сама, і я стривожено завважив, що на очах у неї кілька разів проступали сльози. Ви, мабуть, уже здогадуєтесь, що в серці у мене заронилася більша зацікавленість дівчиною, ніж я це усвідомлював. Рухалася вона невимушено й плавно, голову тримала з природною грацією, кожен крок її був такий, що тільки милуватись ним, і взагалі в моїх очах усе, пов'язане з нею, було оповите ніжністю і неповторністю.
День був погожий, тихий і сонячний, море спокійне, а легкий вітерець від берега приємно збуджував і бадьорив, тож на відміну від попередніх днів дівчина й удруге вийшла на прогулянку, цим разом у супроводі Нортмора, і ледь вони пройшли декілька кроків, як він проти волі супутниці взяв її за руку. Вона спробувала випручатись і скрикнула щось — майже зойкнула. Я схопився на ноги, забувши ту мить своє двозначне становище, — але ступивши крок, побачив, що Нортмор скинув капелюха й низько схилився перед дівчиною, немов прохаючи вибачення. Я поспішив знову сховатися в засідці. Вони двоє обмінялися кількома словами, після чого Нортмор ще раз уклонився й пішов назад до будинку. Проходив він неподалік мене, і я бачив, що лице в нього розчервоніле й похмуре, і що тростиною своєю він люто лупить по траві. Не без утіхи я розпізнав і сліди власних зусиль на його виду: чималу подряпину під правим оком та великий синець навколо всього ока.
Деякий час дівчина стояла там, де її залишив Нортмор, і дивилася повз острівець у далечінь над яскравим морем. Тоді враз, як людина, що, відкинувши гнітючі думки, проймається рішучістю боротись, твердо й упевнено рушила вперед. її теж неабияк збентежило те, що сталося. Вона забула, де опинилася. Я побачив, що вона простує прямісінько на край ворухких пісків, куди страшно навіть ногою ступити. Ще два-три кроки, і життя її було б у серйозній небезпеці! Я не витримав і блискавично з'їхав з крутої в цьому місці дюни й кинувся їй навперейми, гукаючи зупинитись.
Вона таки зупинилась і оглянулася. Ані проблиску страху не було в її поведінці, коли вона підходила до мене з поставою королеви. Я був босоніж, одягнений, як простий матрос, коли не вважати на єгипетський шарф, що правив мені за пояс; спершу я їй, мабуть, видався рибалкою із сусіднього селища, який вийшов збирати принаду для риби. Вона ж сама, коли я побачив її зблизька, лице в лице, з цим пильним і владним поглядом, справила на мене таке захопливе й разюче враження, що я подумав: ця дівчина куди гарніша, ніж мені здавалося! Та й не міг я думати інакше про ту, яка, виявляючи таку мужність, не втратила при тому чарів і принад дівочості. І справді бо: моя дружина все своє незрівнянне життя зберігала старомодну виваженість манер, цю виняткову для жінки рису, завдяки якій ще дужче захоплюєшся її милою невимушеністю.
— У чому річ? — запитала вона.
— Ви йшли просто на Ґреденську драговину! — пояснив я.
— Але ви не з цих країв, — зауважила вона. — Вимова у вас освіченої людини.
— Сподіваюся, що я маю підстави належати саме до цього прошарку, — сказав я, — навіть коли й ходжу в такій одежі.
Але вона своїм жіночим оком уже запримітила шарф у мене на поясі.
— Справді! Вас виказує цей шарф.
— Ви сказали «виказує», — вхопився я за слово. — Отож я був би щиро вдячний вам, якби ви не виказали мене. Я мусив виявити свою присутність заради вас, але коли Нортмор довідається, що я тут, мені може бути непереливки.
— А чи вам відомо, — спитала вона, — з ким ви розмовляєте?
— Невже з дружиною містера Нортмора? — спитав і я. Вона похитала головою. І весь цей час гостро й напружено вдивлялася в моє обличчя. Нарешті вона промовила:
— У вас чесне обличчя. Тож будьте чесним, як ваше обличчя, сер, і скажіть мені, з якою метою ви тут і чого ви боїтесь. Вам здається, ніби я можу зробити щось таке, що обернулося б шкодою для вас? А я гадаю навпаки: це ви маєте більше можливостей зробити щось мені на шкоду. Хоча ні, ви не схожі на такого, хто може вчинити щось недобре. То з якої ж це речі ви, порядна людина, нишпорите, як вивідач, у цій глухій місцині? Скажіть мені, кого ви так ненавидите?