— Нікого я не ненавиджу, — відповів я. -1 нікого не боюся. Мене звати Кесіліс, Френк Кесіліс. Я веду блукацьке життя, бо мені воно до вподоби. Я один з давніх знайомих Нортмора, але ось коли три ночі тому я озвався до нього серед цих пісків, він штрикнув мене в плече кинджалом.
— То це ви були! — скрикнула дівчина.
— Чого він так зробив, я не знаю, та й мене це не цікавить, — мовив я далі, поминувши увагою її слова. — Я маю мало приятелів, і не так легко зближуюся з людьми, але я нікому не дозволю страхати мене. Я поставив намет у Ґреденському лісі ще до приїзду Нортмора сюди, і мій намет стоїть там досі. Коли ви гадаєте, що я здатен заподіяти вам шкоду, ви легко можете мене спекатись. Скажіть йому, що мій намет серед заростей болиголова, і він любісінько зможе зарізати мене вночі.
З цими словами я підніс капелюха на знак прощання і знову подерся на дюну. Не знаю чому, але мені здавалося, що зі мною повелися вкрай несправедливо, що я герой і мученик, хоча, як розібратися, я не мав чого сказати на свій захист, не мав жодного переконливого аргументу, який виправдовував би мої вчинки. У Ґредені я залишився з цікавості, — цілком природної, але не дуже похвальної, — а що поряд з цим мотивом дедалі більшав і другий, то на той час я ще не зміг би його до ладу пояснити тій, яка причарувала моє серце.
Та хоч би там як, а цієї ночі я не міг думати ні про кого іншого, як тільки про неї, і дарма, що й поведінка дівчини, і становище, в якому вона опинилася, викликали підозру, я в глибині душі не мав і крихти сумніву щодо її чесності. Я ладен був життям своїм закластись, що за нею нема жодної догани і що коли таємниця, якою зараз це все повите для мене, розкриється, причетність її до цієї справи знайде своє виправдання і обґрунтування. Щоправда, моя уява відмовлялася дати мені бодай приблизне пояснення, в яких стосунках вона була з Нортмором, та все-таки я не сумнівався у своїх висновках, бо вони спиралися на інтуїцію, а не на розумові докази, і так і заснув тоді з думкою про неї.
Наступного дня дівчина вийшла приблизно о тій самій годині сама, і тільки-но з будинку її не стало видно за дюнами, підійшла на узлісся й покликала мене, але не дуже голосно. Мені було дивно, що вона виглядала блідою як смерть, і дуже збудженою.
— Містере Кесіліс! — гукнула вона. — Містере Кесіліс!
Я ту ж мить вихопився із засідки й скочив з пагорба на діл. Обличчя її зразу випогодилося, коли вона побачила мене.
— Ох! — скрикнула хрипко дівчина, як бува у людини, на душі якої раптом полегшало. — Дякувати Богу, з вами все гаразд! — І тут-таки докинула: — Я знала, що коли ви живі, то прийдете сюди. — (Чи ж не дивно? Так швидко й мудро природа готує наші серця до великої і довічної спілки, що ми обоє, майбутня дружина моя і я, відчули неминучість цього, хоч був тільки другий день нашого знайомства! Я вже тоді леліяв надію, що вона мене шукатиме, а вона була певна, що знайде мене). — Вам не можна залишатися тут! — хутко додала вона. — Обіцяйте мені, що більше ані одної ночі не ночуватимете в цьому лісі. Ви й не уявляєте, що я пережила: всю ніч я не могла заснути, думаючи про те, яка небезпека вам загрожує.
— Небезпека? — перепитав я. — Небезпека від кого? Від Нортмора?
— Ні, ні, — відказала вона. — Невже ви гадаєте, що я сказала йому щось після цієї вашої розповіді?
— Не від Нортмора? Тоді від кого? І яка це небезпека? — здивувався я. — Мені нема кого боятися.
— Ви не повинні розпитувати мене, — була її відповідь, — бо я не вільна звіритись вам. Просто повірте мені й виберіться звідси. Повірте мені й виїдьте, якомога швидше, швидше, бо життя ваше під загрозою.
Наганяти страху — але в такий спосіб важкувато здихатись юнака, коли він має характер. Моя затятість ще й посилилася після всього того, що сказала дівчина, і я вирішив, що залишитись — це для мене питання честі. А її піклування про мою безпеку тільки скріпило мене на цій думці.
— Не оцініть це, як мою нав'язливість, панночко, — відказав я, — але якщо Ґреден — дуже небезпечне місце, то ви, безперечно, теж ризикуєте, залишаючись тут.
Вона тільки глянула на мене докірливо.
— Ви і ваш батько… — мовив я далі, але вона не дала мені докінчити.
— Мій батько! А звідки ви знаєте, хто мій батько?
— Я бачив вас двох разом, коли ви висадились на берег, — пояснив я і — не знаю чому, але ця відповідь задовольнила і її, і мене, бо воно ж таки була правда. — Але, — поновив я мову, — вам нема чого мене боятись. У вас, очевидно, є причини зберігати таємницю, то повірте ж мені, що я збережу її так само надійно, як би вона була похована зі мною у Ґреденській драговині. Я довгі роки мало з ким спілкуюся, єдиний мій товариш — кінь, але і його, бідолахи, нема зараз біля мене. Тож ви бачите, що цілком можете здатися на моє мовчання. Тільки скажіть мені правду, люба моя леді, — ви в небезпеці?