Володимир Бєляєв
КНИГА ДРУГА
БУДИНОК З ПРИВИДАМИ
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко
З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО
Ми переїжджаємо
Мені дуже хотілося, поки прийде Петько, поставити новий голубник серед двору. Гострий, добре виклепаний заступ все швидше заглиблювався у вологу землю, перерізаючи на ходу коріння трави, дощових черв'яків. Коли нога разом з загнутим краєм заступа торкалася землі, я обіруч тяг на себе його гладеньку ручку. Ціла брила землі підлітала вгору. Я спритно відкидав її набік — чорну, де-не-де порослу білими прожилками коріння.
Незабаром глибока яма зачорніла посеред нашого невеликого дворика. Я притяг стовп з голубником і опустив його в яму. Підтримуючи голубник рукою, я вкинув у яму кілька камінців, обклав ними стовп і, коли голубник перестав хитатися, швидко засипав яму свіжою землею. Мені залишилося розрівняти землю, як за будинком рипнула хвіртка.
«Ну, ось і Петько!» — подумав я і відійшов набік.
Здалека голубник мав ще кращий вигляд, ніж поблизу. Збитий з тонких дощок, пофарбований вохрою, він помітно виділявся серед старих сараїв. Славно буде житися в цьому будиночку моїм голубам. Позаздрить мені зараз Петько Маремуха. Як би він не пихтів, ніколи не зробити йому такого голубника! Ось уже чути ззаду кроки. Я повільно обернувся. До мене підходив батько. Він зупинився біля мене й сказав:
— Голубник пристойний, а тільки даремно.
— Чому даремно?
— Завтра звідси переїжджаємо. Ходім у хату — розкажу.
Поки прийшов Петько Маремуха, я вже знав усе. Повітовий комітет партії направляв батька на роботу в радпартшколу. Батько повинен був улаштувати в радпартшколі маленьку друкарню і друкувати в ній газету «Голос курсанта». А тому що всі співробітники радпартшколи жили на казенних квартирах, то й мій батько повинен був разом з сім'єю переїхати туди.
А що буде з новим голубником? Не залишати ж його тут у подарунок людям, які оселяться в нашій квартирі…
— Тату, а голубник я візьму туди! — сказав я батькові.
— Ще чого не вистачало! — Батько посміхнувся. — Всі курсанти тільки й чекають, поки ти заведеш у них голубів. — І, знімаючи з стіни фотографію Ілліча, батько додав серйозно: — Не дурій, Василю, голубник залишиш тут.
— Еге ж, залишиш! А де ж я голубів буду держати?
— А хто тобі дозволить держати голубів?
Зовсім тихо я пробурмотів:
— А там хіба не можна?
— А ти думав? — сказав батько. — Зрозумій, диваче, там люди вчаться — тиша повинна бути, а ти голубів ганятимеш по дахах…
— Не буду, тату, слово честі, не буду. Я тихо…
— Знаю, як тихо: сам голубів колись водив. Голуб повітря любить, простір. Це не курка. Курку можна в комірчині держати, та й та скучатиме…
В цей момент у дворі рипнула хвіртка і хтось обережно гукнув: «Василю!»
Я зразу впізнав голос Маремухи і схопив кепку. Виглянувши у вікно, батько сказав:
— Приятелі, твій прийшов. Ось віддай йому голубів на догляд — і вся розмова.
Коли я розповів Петькові Маремусі, що ми перебираємося, він не повірив мені. Низенький, товстий, у полотняній косоворотці, підперезаний ременем, він слухав мою розповідь, недовірливо зазираючи мені в очі, думаючи, що я його обманюю.
Тільки коли ми проходили по головній вулиці міста, Поштовці, Петько, нарешті, повірив моїм словам і — було видно з усього — засмутився, коли дізнався, що я залишаю Заріччя.
— Петре, давай мінятися на твій револьвер, — запропонував я.
— Авжеж! — зразу стрепенувся Маремуха. — Револьвер я міняти не буду. Він мені потрібен самому.
— Потрібен, потрібен, — передражнив я Маремуху. — Все одно його в тебе віднімуть.
— Хто відніме? — переполошився Маремуха.
— Звісно хто: міліція.
— Кому він потрібен? Його іржа поїла.
— Ну й що ж? Все одно зброя.
— Яка там зброя! Ти ж знаєш, що на Підзамчому у кожного хлопця є по десять таких револьверів. Обрізи ховають, та й то нічого.
Петько говорив правду. Після закінчення громадянської війни у нашому місті збереглося багато різної зброї, і хлопці продовжували ховати її в потайних місцях.
Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав:
— Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе.