Тітка внесла з кухні емальований чайник і, заваривши в чайнику щіпку фруктового чаю «малинка», стала наливати в чашку окріп. Потім вона дала нам з батьком по два монпансьє і сіла за стіл.
— А на робітфаку довго вчитися? — спитала вона, дивлячись на мене і зав'язуючи хустку.
— Років зо три.
— А потім?
— Ну, потім зразу переведуть в інститут.
— Туди, де духовна семінарія була? — спитала тітка.
— Туди!
— Ти ж зовсім великий уже будеш, коли інститут закінчиш!
— Я й зараз великий, — образився я. — У мене вже вуса ростуть.
І я провів масним пальцем по верхній губі. Ніяких, звичайно, вусів там не було, — мені просто хотілося позадаватися.
— Ну гаразд, вусатий, — сказав, підводячися з-за столу, батько. — Я зараз у місто поїду, а ти допоможи тітці дров наколоти.
У цей час легко відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Полевой. Він привітався з усіма, і навіть зі мною, за руку.
— Сідайте, чаю випийте, — запропонував батько і гукнув тітці в кухню: — Дай чистий кухлик, Маріє!
— Та ні, дякую, — відмовився Полевой. — Я вже пив.
— Ну тоді картопляників покуштуйте, домашні!
— Ні, ні, не турбуйтеся. Я ж з сніданку. — І, озираючися, Полевой спитав: — Уже влаштувалися?
— Чи ж багато треба? — відповів батько.
— Коли ж на облік перейдеш до нас в осередок?
— Та ось сьогодні заберу в друкарні залишок шрифту і захоплю в секретаря облікову карточку.
— Чим скоріше, тим краще, — сказав Полевой. — Тут люди в зв'язку з навчанням повідривалися од виробництва, а ти — робочий прошарок. Ряди наші зміцнюватимеш.
— Мною ти багато зміцниш! — сказав батько, посміхаючись. — Ви тут усі вчені, а я сірий. Ось хлопець мій, — батько кивнув на мене, — та й то більше знає.
— Гаразд, гаразд, не скромничай, — відповів Полевой. — Скажи краще, в тебе чопівська картка в порядку? Ти в якому загоні?
— В третьому.
— Зброя є?
— Тільки наган. Гвинтівку я в штаб здав.
— Нічого, закріпимо гвинтівку за тобою тут, у складі. Ти з загону теж відкріпися — і до нас. А то, розумієш, звідси в штаб ЧОПу по тривозі тобі бігати буде незручно. Сьогодні обов'язково відкріпляйся і будеш у нас на повному утриманні.
Коли батько й Полевой пішли, я надів святкову сатинову сорочку, сандалії і, причесавши волосся колючою щіткою, побіг на Видрівку.
Ревнощі
На центральному майдані, під ратушею, вже відчинялися магазини. Хазяїни магазинів піддівали гаками гофровані залізні штори, штовхали їх, і штори з гуркотом підлітали під карнизи поверхів і ховалися там. У цьому шумі й гуркоті одна по одній показувалися нарядні вітрини. Я йшов повз вітрини по холодному, ще вогкому з ночі тротуару. З цукеркової майстерні на мене війнуло густим солодким запахом цукерок «подушечок». У півтемряві магазину за стойкою вже клопотався сам господар Аронсон. Хороші в нього «подушечки», смачні. І яких тільки нема! Темно-червоні з вишневого начинкою, ніжно-жовті лимонні, прозорі медові, горіхові, чорна смородина, барбарисові, але найсмачніші, звичайно, кисленькі лимонні. Особливо приємно їх їсти в спеку, коли хочеться пити. Вони швидко затамовують спрагу. Аронсон підливає в них трохи м'ятних крапель, і після таких цукерок у роті холодочок — неначе вітерець рот продув. «Зайти хіба купити чверть фунта лимонних та вгостити Галю? Але ж у мене тільки десять копійок. Не вистачить! А жаль!» І, намацавши в себе у кишені два останні п'ятаки, я пішов далі.
«Скоріше б починалось навчання в робітфаку, — подумав я. — Кажуть, там видають стипендію — по п'ятнадцять карбованців на місяць. Можна тоді буде вільно купувати подушечки, не доведеться просити грошей у батька».
Освітлені ранковим сонцем, виблискували в вітринах ювелірного магазину старі нікельовані будильники, золоті браслети, потемнілі срібні підстаканники. Показалась за рогом найкраща в нашому місті кафе-кондитерська шляхтича Шипулинського.
За її високими чистими вітринами видно було мармурові столики, а на дверях висів важкий замок. Шипулинський що не прийшов.
Угорі на ратуші почав бити годинник. Стрілки показували рівно дев'ять. Галя, мабуть, уже прокинулася. Треба поспішати! Я наддав ходу і завернув у вузенький провулочок, стиснутий з обох боків високими триповерховими будинками. Віконечка у них були маленькі, без кватирок, старі будинки стояли дуже близько один від одного. На одному з будинків виднівся замурований у стіну старовинний герб — лебідь з вигнутою шиєю, а під ним римською цифрою був позначений рік, очевидно, дуже давній.