Пройшовши тінистим вузьким і дуже брудним провулочком, я вийшов на Дзвіничну. Тут було чистіше, хоч в одному місці на круглих булижниках валявся гній і де-не-де камені попроростали бур'яном. Шукаючи ячмінь, бродили по бруку кури. Тягся вздовж дороги високий будинок колишнього військового присутствія з церковними куполами в глибині двору; за ним починалася дерев'яна огорожа Старого бульвару. Я штовхнув малеїн. ку скрипучу хвірточку, що вела на бульвар, і тільки пройшов кілька кроків, як біля повороту великої алеї зустрівся з Галею.
)І думай, що застану її вдома, і був здивований зустріччю й нею. Я почував себе винним перед Галею і не знав, що краще — чи пропустити її, а потім гукнути ззаду, чи зразу кинутися їй назустріч.
Галя йшла швидко, в руках у неї був кругленький плетений кошик, вкритий зверху клаптиком марлі.
— Здрастуй! — сказала Галя дуже холодно. І, кивнувши мені головою, швидко пішла далі.
Я крикнув навздогін:
— Галю!
Вона зупинилася. Висока, рум'яна, в простенькому блакитному сарафанчику, вона стояла посеред алеї і здивовано позирала на мене. Темне її волосся було зачесане назад, і рожеві маленькі вуха були відкриті.
— Куди біжиш? — спитав я.
— Та так, в одне місце!
— А куди — в одне місце?
— Який ти допитливий! Чого б це? Ну, якщо тобі цікаво, — до татка. Сніданок йому несу! — І Галя махнула кошиком.
Помовчали. Галя дивилася вбік, на річку, яка текла внизу під урвищем. Потім, не дивлячися на мене і роблячи вигляд, що я їй зовсім байдужий, Галя спитала:
— А ти… куди?
— Я… до тебе.
— До мене?
— Ну звичайно. А чого ти дивуєшся?
— От ніколи б не подумала.
— Чому?
— Ну я ж тебе просила прийти — ти не прийшов.
— Галю, слово честі, я не винен. Ну, давай підемо туди, до скелі, я тобі все розкажу.
— Що розкажеш?
— Все, як є. Це Петько винен. Давай сядемо.
— Ні, сідати я не буду. Мені ніколи. Ось якщо хочеш, проведи мене. Скоро на заводі обід, а татко голодний буде…
Ми пішли поруч. Коли я розповів Галі, як обманув її й мене Петько, вона сказала:
— От шахрай товстий, глянь ти! А я думала — ти на мене за що-небудь сердишся. Не приходить, не приходить! Дай, думаю, напишу записку. Послала — теж не приходить. А зустрілась — і навіть не розмовляє. Важний такий. Ну, думаю, і не треба.
— Скучно тобі було? — криво посміхаючися, сказав я. — От не повірю. Ти ж з Котькою ходила!
— Ну, то коли було, — байдуже протягла Галя. — Коли ти на Підзамче пішов. Ми з Котькою на гойдалці гойдалися, на комічну картину дивилися в ілюзіоні, а коли зовсім стемніло — сюди зайшли. — І Галя спокійно кивнула головою на кондитерську Шипулинського.
— До Шипулинського? — перепитав я і навіть поперхнувся від хвилювання.
— Еге. Коли б ти знав, які ми їли мигдалеві тістечка, а потім морозиво фісташкове.
— Ну, подумаєш! Я щонеділі заходжу сюди з нашими хлопцями.
— Правда? — повірила Галя. — Глянь який! А мене на вулиці того разу морозивом угощав. Зайшли б краще сюди.
— Ну й зайдемо. Звичайно, зайдемо.
«От дурень, нахвастався! — одразу ж вилаяв я себе. — Як же я поведу Галю до Шипулинського, коли в мене грошей немає?»
А Галя, неначе вгадуючи мої думки, спитала:
— А звідки у тебе гроші, Васько? Ти ж не працюєш?
— У мене більше грошей, ніж у твого Котьки. Я назбирав собі грошей.
— Ну, де там, — мовила Галя. — І зовсім не більше. Котька, знаєш, скільки у мідника заробляє? Ану, вгадай. Нізащо не вгадаєш! На дев'ять карбованців менше, ніж мій татко на заводі одержує. Тридцять п'ять карбованців на місяць Котька одержує, от.
— Ну, то він тобі нахвастався!
— Чого нахвастався? Та Захаржевський сам моєму таткові розказував, скільки він грошей Котьці платить.
— Ще б не платити! — сказав я. — Захаржевський шахрай! Він приватник! Він у своїй майстерні людей як хоче обдурює, тому й Котьці багато платить. Щоб мовчав.
— Ну, цього я не знаю, — відповіла Галя й замовкла.
Розмова урвалася.
Я йшов мовчки і думав про Котьку.
Котька все більше й більше ставав мені впоперек дороги. Чим ближче ми підходили до майдану, що біля лікарні, тим голосніше доносився звідти густий тріск заводського двигуна. Незабаром ми побачили червоні цегляні стіни заводської будівлі і підійшли до неї навпростець через майдан, що поріс густим подорожником. З одного боку майдану, в глибині тінистого двору, засадженого високими тополями й старими линами, виднівся довгий, на цілий квартал, будинок колишньої земської лікарні.